Григорій Штонь про вічне...
Віра в поезії
Григорій Штонь
МОЛИТВА
З одчайної своєї висоти
На мене глянь!
І зглянься наді мною!
Дозволь побачити себе
Очима мешканця небес,
Аби бодай на схилі віку зрозуміти,
Чи й справді варто понад все стреміти
До неповторності?
Чи істинна фона?
І чи не є ми всі повторенням зерна
У жмені сіяча,
Який не землю – вічність засіває
Тим, що до нас коли й стосунок має,
То лиш понад своїм волінням
Якнайхутчіше вибухнуть корінням
І його ростом відійти
У світ Життя – суть Темноти?..
НІЧ
Там жах живе! Лякливий жах!
Там темінь світиться ножами!..
Там утіка святий із рами.
Там промінь сонячний прочах
І висне струпами важкими
В кутках осель живих мерців.
Там плоть не знає греблі стриму,
А Слово – стиснених торців
Класично викладених строф.
Там збанкрутілий Саваоф
Став жебраком на площах міст,
Які забули віщий вміст
Корану, Біблії, Талмуду,
Там, звиклий до наукоблуду,
Вселюдський Розум задрімав
І вже ніхто не бачить з’яв
Небесних знаків, які в грудях
Хіба що щем летючий будять.
Позасвідомий,
Бо в думках
Щораз густіший висне прах
Вулканів пекла… Вергають вони
Із надр житейської пітьми
Таке, що й назви власної не має,
І цим ще більше Дух лякає…
Версія для друку
