(1856 - 1916)
Коли ти в світ слав рід людський,
Життя людей зробив борбою,
Свою ти божеськість їм дав –
Дух, творчу силу із любвою.
Людськеє серце гріх сплямив
І роз’єднав людей з тобою,
І помрачилась в їх серцях
Та творчість духу із любвою.
Та встало світло по тьмі ночі,
Ти поєднав людей з собою,
Нове життя у світ живий влила
Знов творчість духу із любвою.
Дух наш із твого духу родом
І вічно зв’язаний з тобою,
А вічнії огнива ті –
Лиш творчість духу із любвою.
* * *
БАГАЧ
1
Свічку поставив ти в церкві перед образами, багачу!
Добре зробив ти: ось бач — ярко та свічка горить.
Глянь, ось убогий до церкви прийшов, що його ти
покривдив, —
Сплакав і важко зітхнув — свічка погасла твоя!
2
Вбогому даток ти дав, о багачу, — се добре зробив ти!
Глянь, онде слуги твої, твоїх волів пасучи,
Потратували всю ниву убогого твого сусіда,
Що через кривди твої мусить по жебрах іти!
Глупий! Ти бога здурити гадаєш сим датком мізерним,
Кпивда ж твоя, наче грім, супроти тебе гримить!
3
Не мав багач що ліпшого робити,
Приобіцяв цареві дань платити.
Коли багатство в багача пропало,
Цареві все віддай — і того мало.
Обіцянка пожерла всю мамону,
В ярмо запрягшися, тягни до скону.
* * *
Блаженний муж, що йде на суд неправих
І там за правду голос свій підносить,
Що безтурботно в сонмищах лукавих
Заціплії сумління їм термосить.
Блаженний муж, що в хвилях занепаду,
Коли заглухне й найчуткіша совість,
Хоч диким криком збуджує громаду,
І правду й щирість відкрива, як новість.
Блаженний муж, що серед гвалту й гуку
Стоїть, як дуб посеред бур і грому,
На згоду з підлістю не простягає руку,
Волить зламатися, ніж поклониться злому.
Блаженний муж, кого за теє лають,
Кленуть, і гонять, і поб'ють камінням;
Вони ж самі його тріумф підготовляють,
Самі своїм осудяться сумлінням.
Блаженні всі, котрі не знали годі,
Коли о правду й справедливість ходить:
Хоч пам'ять їх загине у народі,
То кров їх кров людства ублагородить.
* * *
Паренетікон
Коли обід хтось славний зготував,
Наїдки най добірні та напитки,
Царя самого в гості завізвав,
А соли не додав до страв,
Які ж із них пожитки?
Отак і той, що наложив печать
На серце: сам, без дружньої розмови
Жиє для себе хоч би був не знать
Як чесний, не приблизиться на п’ядь
До Бога без любови.
Вся чеснота, весь труд його марний,
Молитва, піст і жертви всі й тривога,
Все те, мов пил, розвіє Суд Страшний!
Одна любов з них зробить скарб цінний
Перед престолом Бога.
ІІ
Не слід усякого любити без розбору.
Як добрі щепи садівник плекає?
Так, що всі зайві парості втинає,
Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.
Господь сказав: «Яка тобі заслуга,
Коли кохаєш свого брата, друга?
А ви любіте свoїх ворогів!»
Подумай добре, що Господь велів!
Не мовив: «Мoїх ворогів любіте!»
Отсе, брати, ви добре розумійте,
Що ворог Божий, ворог правди й волі
Не варт любови вашої ніколи.
ІІІ
Не такого посту хоче Бог від нас,
Щоб сушив ти тіло й дух приспав ураз.
Бо який пожиток тілом голо знати,
А без добрих вчинків духом умирати?
І який пожиток від їди здержаться,
А на блуд і здирство пильно поспішаться?
І який пожиток, щоб лиця не мити,
А в холодну пору голого не вкрити?
І яка заслуга, що в нас тіло сохне,
А у нас голодний під порогом дохне?
Чи то дуже чесно всю ніч в темній хаті
Гаряче молиться, к Богу припадати,
Поки там під тином з голоду та стужі
Умирають бідні, зойкають недужі?