Обрати школу:

Леся Українка про вічне...

 

Віра в поезії

(1871 - 1913)

 

* * *

Божа іскра

Вороги:

Геть їх, поетів! навіщо їх співи?

Хто тепер слухать їх рад?

Нас оглушили вже «тихі мотиви»

«Снів» тих, «фантазій», «балад»!

Чули ми й тую «громадськую тугу»,

Все то слова голосні,

Хату нагріти в зимовую фугу, –

Навіть на те не судні!

Годі тих співів! і так уже сумно.

Поспіхом спів ваш бринить…

Слова не тямите мовить розумно,

А віршувать – аж горить!

Прихильні:

Ні, не стихайте, солодкії співи,

Всяк з нас їх слухати рад,

Любо колишуть нас тихі мотиви

«Снів» ваших, «мрій» та «балад».

Тільки навіщо той смуток і туга,

Вже ж бо і так ми сумні.

Хай нас колишуть, як пестощі друга,

Ваші лагідні пісні!

Ніч налягла безпросвітним склепінням,

Очі й серця нам тьмарить,

Хай же привітним і тихим промінням

Божая іскра горить.

Поет:

Годі вам, гурт ворогів і прихильних,

Марні слова промовлять.

Краще ідіть научіть божевільних,

Як їм притомними стать.

Бачили ви, як велике багаття

Кида вогонь аж до хмар?

«Божая іскра» – то тяжке прокляття,

Дикий і лютий пожар.

Вогнища того не може людина

Ні запалить, ні вгасіть,

В кого ж запала хоч іскра єдина, –

Вік її буде носить!

 

* * *

Пророк

(З біблійних мотивів)

Я духові серцем сказав:
«Навіщо ти будиш мене серед ночі?
Навіщо сі тихі уста розв’язав
І речі надав їм пророчі?
Оспалі тут люди, в них в’ялі серця,
Народ сей не вдавсь на борця».

Мій дух промовляє мені:
«Ставай, вартовий, без вагання на чати!
Хоч люди замлілі в рідній стороні
На голос твій будуть мовчати,
Та слава про них загримить до зірок,
Що є з їх народу пророк».

 

* * *

І ти колись боролась, як Ізраїль...



І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
супроти тебе силу невблаганну
сліпої долі. Оточив тебе
народами, що, мов леви в пустині,
рикали, прагнучи твоєї крові,
послав на тебе тьму таку, що в ній
брати братів не пізнавали рідних
і в тьмі з'явився хтось непоборимий,
якийсь дух часу, що волав ворожо:
«Смерть Україні!» — Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
розбіглися, немов шакали ниці,
брати братів пізнали і з'єднались.
І дух сказав: «Ти переміг, Богдане.
Тепер твоя земля обітована».
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі розлилось червоне море,
і розділилося по половині,
і знов злилось докупи й затопило —
кого? Ой, леле! Новий фараон
пройшов живий через червоне море,
але їздець і кінь пропав навіки.

Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму,
кінь і їздець в червонім морі згинув,
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту,
немов потоп. Заграло та й ущухло
червоне море, висохло, й осталась
безрадісна пустиня після нього,
і став по ній блукать новий Ізраїль,
по тій своїй землі обітованій,
немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем.
Коли ж у їх з'являвся дух величний,
що вогняним стовпом палав у тьмі,
а вдень ішов, мов туча грізно-біла,
вони не вірили своїм очам
і врозтіч розбігались манівцями
і попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о Господи, чи довго
ми будемо блукати і шукати
рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти Духа,
що Він зламав Свій заповіт великий,
той, взятий з бою волі заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду,
розбий, розсій нас геть по цілім світі,
тоді, либонь, журба по ріднім краю
навчить нас, де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
на срібне марево у далині
і скаже: «Он земля твого народу!
Борись і добувайся батьківщини,
бо прийдеться загинуть у вигнанні
чужою-чуженицею, в неславі».
І, може, дасться заповіт новий,
і Дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? як маємо шукати
свому народу землю? Хто розбив нам
скрижалі серця, Духа заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавилон?

 

* * *

Жертва

 

Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми.

Се було в ті часи, як Його ще на хрест не прибили.

Зготували вечерю для Нього апостоли вірні:

хто приніс Йому хліба, хто риби, вина та олії;

всі злягли за столами і вкупі з Учителем їли,

і незчулись, як більше від Нього взяли, ніж для Нього принесли.

Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи

жінка якась «одержима» – їй дав колись поміч Месія –

і принесла для Месії олії пахучої міру,

що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла.

Правду казали апостоли: жертва була непотрібна,

їх Месія не звик до царської розкоші, –

нащо Йому та олія, що тільки царі уживали?

Чом не сказав Він тій жінці: яке тобі діло до Мене?

Він же до рідної Матері так обізватись одваживсь, –

нащо приймав Він олію і тії гарячії сльози,

що застилали розширений погляд отій одержимій,

нащо Він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?..

 

* * *

Свята ніч

 

В темну ніч ми зібрались громадкою йти

так поважно, немов у пригоді

мали стати кому, а проте без мети,

ми дивились на зорі, та й годі.

Тихі, тихі й спокійні в ту нічку були

ліс і поле на цілім просторі,

і здавалось, неначе ми чути могли,

як спадали летючії зорі.

Всі розмови, не скінчені тут на землі,

десь кінчалися там, між зірками.

Проти вічності неба були ми малі,

але небо схилялось над нами.

Ніч без тінів і світло без проміння хвиль…

Все було і далеко, й близенько.

І сіяли нам зорі за тисячі миль,

і між нами світили низенько.

Нам не раз крізь волосся світила зоря,

мов горицвіт у темному листі,

наче ми, перепливши небесні моря,

заквітчалися в краплі сріблисті.

І немов над святими, зірки золоті

у корону сплітались огнисту.

Отже, й справді, здається, були ми святі

в тую зоряну ніч урочисту.

 

 

Версія для друку

© 2011-2021 Дитяча недільна школа "Чадо"
Розробка © 2011-2021 Юрій Зінькевич
Дизайн © 2011 Анна Рибак