Леся Українка. Одержима

І

    Берег по­над озе­ром Га­да­ринським. Да­ле­ко на го­ри­зон­тi лед­ве мрi­ють чов­ни ко­ло бе­ре­га i чор­нiє люд, що хма­рою за­лiг да­ле­кий бе­рег.

    Мiрiам, "одер­жи­ма ду­хом", в гли­бо­кiй ту­зi блу­кає по­мiж ка­мiн­ням по­над бе­ре­гом, да­лi зi­хо­дить на шпиль ске­лi i ди­виться не па бе­рог, а в гли­би­ну пус­те­лi, во­на ба­чить там ко­гось уда­ли­нi.

    М i р i а м

    Вiн там, вiн все си­дить так не­ру­хо­мо, як те ка­мiн­ня, що нав­ко­ло нього.

    Над ним - ме­нi здається, я те ба­чу, - на­вис­ли ду­ми хма­рою важ­кою, от-от з них стрi­лить яс­на блис­ка­ви­ця i цi­лий свiт осяє. Ох, ко­ли ж, ко­ли во­на ро­зiб'є тем­ну хма­ру?

    Хоч би ме­не уби­ла блис­ка­ви­ця, я праг­ну, праг­ну, щоб во­на зле­тi­ла, щоб хоч на мить чо­ло те про­сi­яло.

    Годiвлю дав юр­бi, тi­лам i ду­шам, всiм дав спо­кiй, а сам у сiй пус­те­лi па­се ду­мок ота­ри нез­чис­лен­нi.

    Нема їм впи­ну, а йо­му спо­чин­ку…

    Який вiн оди­но­кий, бо­же пра­вий!

    Невже йо­му не мож­на по­мог­ти?

    Невже вiн завж­ди бу­де оди­но­кий?

    "Месiя прий­де в сла­вi свiт су­ди­ти", - так ска­за­но в про­роцт­вi, бiльш нi­чо­го.

    I прав­да, й ми­ло­сер­дя - все для свi­та, а для Ме­сiї що? Чи тiльки сла­ва?

    "Вiйна i зва­да, смерть, не­ду­ги зник­нуть, мир бу­де на зем­лi i щас­тя в лю­дях…"

    А для Ме­сiї? - зно­ву "сла­ва в виш­нiх"?

    I тiльки сла­ва? О, яка ж то ка­ра

    Месiєю, що свiт ря­тує, бу­ти!

    Всiм да­ти щас­тя i не­щас­ним бу­ти, не­щас­ним, так, бо вiч­но оди­но­ким.

    Хто мiг би вря­ту­вать йо­го са­мо­го вiд са­мо­ти­ни, вiд страш­ної сла­ви?

    (Пригнiчена рап­то­вою вто­мою, сi­дає пiд ске­лею i схи­ляється на ка­мiнь).

    Чого ж се я слi­дом за ним блу­каю?

    Чого? Са­ма не знаю. Пев­не, дух ме­не сю­ди за­вiв на пев­ну згу­бу.

    Ну, що ж! не­хай! Ме­нi тут ги­нуть кра­ще, нiж в iн­шiм мiс­цi. Я за­ги­ну тут, я ви­гост­ри­ла пог­ляд у пус­ти­нi, мов со­ко­ли­ний зiр, - все виг­ля­да­ла, чи вiн хоч не по­ди­виться на ме­не?

    Не по­ди­вив­ся i не обер­нув­ся…

    Занадто вже буй­на бу­ла на­дiя!

    Чого ж я спо­дi­ва­лась?.. Я не знаю!

    (Розхитуючись, як тi, що го­ло­сять на гро­бi, спi­ває сти­ха туж­ли­ву схiд­ну пiс­ню, дов­го, без слiв.).

    Про се спi­ва­ти мож­на, а ска­за­ти слiв не стає.

    (Спiває знов).

    Яка бу­ла юр­ба за ним, як вiн хо­див по Га­лi­леї.

    I кож­ний встиг торк­ну­ти хоч оде­жу, хоч край пла­ща Ме­сiї, тiльки я торк­ну­ти не пос­мi­ла, бо нi­чо­го про­сить не ма­ла в нього: нi здо­ров'я, нi стра­ви на безх­лiб'ї. Я не знаю, чо­го я йшла з юр­бою…