Рачинець Сергій про вічне...
Віра в поезії
* * *
Іще одне минуло літо,
П’янке, духм’яне чебрецем...
Себе ж продовжуємо в дітях
І Богу дякуєм за це.
Ми не сумуєм, а радієм;
Хоча й дались літа взнаки,
Бо є надія в безнадії —
І добре, що не навпаки.
Поклонись
Поклонись Христу розп'ятому,
Українонько моя, —
Ще не раз душа співатиме
Ніжним співом солов'я.
Поклонися Сину Божому —
Облетить зажури цвіт.
В світі злому і тривожному
Не загубиться твій слід.
Над тобою сонце істини
Знов засяє з висоти!
Він Своєю Кров'ю чистою
І за тебе заплатив.
Україно, Україною
Залишайся назавжди,
Підіймайся над руїною,
До Спасителя іти.
Поклонись Христу розп'ятому…
Батьківська земля
У молитві щирій стану на коліна,
Як вернусь до тебе, мамо-Україно,
Як вернусь до тебе ранньої весни
Криком журавлиним голосним.
Тут я народився в лебединім краї,
Тут моє дитинство знов мене гукає,
Тут зустрів кохання поміж яворів,
Що шептали казку на зорі.
Край мій неозорий, де родився я,
Пробудився ранок співом солов'я.
Знов бере в обійми, душу окриля
Найрідніша батьківська земля.
З чистої криниці я нап'юсь водиці,
Серце стрепенеться, пам'ять просльозиться.
Де б не був на світі, де я б не ходив,
Не забуду дивний смак води.
Пригадаю луки, де ходив я босий,
Як, бувало, ноги обпікали роси,
Від воріт стежину, що вела на шлях,
Мамину зажуру ув очах.
Край мій неозорий, де родився я,
Пробудився ранок співом солов'я.
Знов бере в обійми, душу окриля
Найрідніша батьківська земля.
* * *
Свойого власного шукаймо родоводу —
Він вріс корінням в серце України.
Йому нема й не буде переводу,
А значить, вічний справді і нетлінний.
З того коріння й ми сьогодні, сущі,
Сотаєм дух свободи і любові.
Отож воістину — живущі й невмирущі
На цій землі, благословенній Богом.
Все ж грішні ми, і каятися треба,
Щоб не зачахли душі під прокляттям.
Здолати зло під цим безмежжям неба —
Хіба нема в нас мужності й завзяття?
Усе в нас є, отож не позичати,
Просити в когось розуму — не гоже.
А щоб коріння роду не втрачати,
Молімося — і Бог на допоможе.
Нехай прокинуться байдужі всі і сонні,
Омиють душі у небесних водах.
Хай кожен зважить на своїй долоні
Тягар безсмертя нашого й свободи.
Чи чуєш, Боже
Ти чуєш, Боже, я Тебе молю,
Ні, не за себе, а за Україну.
Її, повір, як матінку люблю,
Таку, як є — печальну, солов'їну.
Щодня її стрімка життєва мить
Мене підносить вище — вгору й вгору.
І серце вже не б'ється — стугонить,
Коли довкілля обіймаю зором.
Де ж переміни, про які не раз
Я чую й досі, сповнений надії?
Минають дні, збігає швидко час,
Душа моя нітрохи не радіє.
Ще стільки зла і безлічі тривог
Її проймають душу неприкриту.
Ще недруги ведуть за неї торг,
Новим Чорнобилем готові спопелити.
Ще рідну мову роз'їда іржа,
І діти розбігаються по світу…
О, Господи, ну де ж ота межа,
Де сонце по-весняному присвітить,
Засяє день і зацвітуть сади?..
Дай, Боже, їй і розуму, і сили,
Напитись дай цілющої води,
Щоб у безсмертя віру воскресила.
Це тобою
Це тобою так зачарована
Світла тиша до самих зір,
Ти від Бога мені дарована,
Як весняні потоки з гір.
Ти любові моєї істина,
Все життя бережу її —
Чуєш, нас зустрічають піснею
Зачаровані солов'ї.
Небо сонячне легким подихом
Шле тобі голубий привіт,
Бо в очах твоїх аж до подиву —
Зачарований зелен-світ.
Хай літа вже в осінній хмурості,
Все ж твоє бережу ім'я,
І тобою, повір, як в юності,
Зачарований знову я.
Дивний час
Скотився день з очей твоїх сльозою
В моїй долоні стомлено і згас —
І стало млосно, як перед грозою,
О дивовижний, неповторний час!
Вже сам на сам стояв перед тобою,
А вечір перші зорі засвітив…
О дивний час, ти став для нас любов'ю,
З якою маєм в вічність перейти.
І ми йдемо, допоки маєм сили,
Дарує Бог нам праведні путі.
О дивний час, не опали нам крила,
Не ошукай в щоденному житті.
Не допусти розлуки поміж нами,
Чи розвести до зустрічі мости,
Бо цю любов, відстояну роками,
До Бога маєм разом принести.
* * *
Ми різними ішли дорогами,
Тепер одна на все життя,
Аби постали перед Богом ми,
Скріпивши душі почуттям.
Як щасно нам, і я нам легітно,
І ні печалі, ні образ…
Чому ж так світ зайшовся реготом? —
Невже не розуміє нас?
Що без любові благородної
Його б зчорніла білизна,
І сонце ранками не сходило б,
І не верталася б весна.
Усе не так було б. О Господи,
Благослови мою любов —
Нехай співає тихо росами
І тішить душі нам обом.
Ми лиш в любові жити мусимо
У світі Божому, а втім,
Було, сміявся над Ісусом він,
Що був розп'ятий на хресті.
Нехай ніколи не повториться
Ця незабутня прикра мить…
Хай день новий любов'ю твориться —
І Бог його благословить.
Пам'ять щастя
А пам'ять щастя, наче нитка, рветься,
Перевіряв недавно і давно,
Лиш тільки біль лишає знак на серці,
А щастя ні — безпам'ятне воно.
Його, немов повітря, відчуваєм,
Духмяну повінь літнього тепла…
Тому й природно, що не пам'ятаєм
І не готові до біди і зла.
Його, те щастя, просто не збагнути,
Воно, як серце в порухах м'яких,
Допоки біль не стихне, то й не чути.
Здається, що попереду віки.
У тебе подив: я сміюсь, не плачу, —
Тепло душі твоє не остуджу,
Усякий біль я свій переінакшу
І пам'яттю образ не дорожу.
Безпам'ятного щастя не розрушу,
Бо ти і я — незміряна любов,
Ніщо не пересварить наші душі,
Допоки з нами всемогутній Бог.
Ти
Ти — музики клубок із кольорових ниток,
Ти — музика в мені, і слухає весь світ,
Господь єднає нас, і маємо разом жити,
Іти крізь ватру днів, Його шукати слід.
Ти загадкова тінь чи світло незбагненне
В пересвіті оцім, — я плутаюсь в словах —
Ти вся, як є, моя, Творцем благословенна,
Ще не оспівана у віршах і піснях.
Ти загадкою, тому й така прекрасна,
Тому й живу — отак, між зір, на повен зріст,
Ти — музика земна, яка в мені не гасне,
І для життя щодня дарує новий зміст.
Правда
Вона родилась в місті Віфлеємі.
У бідних яслах Правду ту знайшли.
Живе й тепер — за нею ми ідемо
До світла в небі з вікової мли.
На жаль, не всім вона є до вподоби,
Тому й не дивно — добирають грим.
Брехню вдягають в дорогі оздоби —
Знаходяться і гроші, і майстри.
Облудним словом залізають в душі
І сіють в них чорнобиль чи дурман.
І пишуть, пишуть долю нам, забувши,
Що в неї вже майбутнього нема.
А люди йдуть, приречені на муки —
Без Правди тої грішні і сліпі.
І що не день, то вже тривожні звуки —
Здається, світ розколеться навпіл.
А що брехня? У неї нині сила,
Ударила Чорнобилем — і все.
Сама жахнулась і сльозу пустила,
Подумала: «А може, й пронесе?»
А далі знову обкрадає душі,
Підступно, хитро, як в Едемі змій.
Готова вдруге вдарити ще дужче,
Та тільки Правда заважає їй.
— А де ж вона? — хтось запита. — В чиєму
Явилась серці з вікової мли?
Вона родилась в місті Віфлеємі,
У бідних яслах Правду ту знайшли.
Не гаснуть зорі у Різдвяну ніч
Не гаснуть зорі у Різдвяну ніч,
О, скільки, їх, – злічити не беруся,
Вони горять, як міріади свіч,
Над Немовлям, що назване Ісусом.
Родився ж Той, до Кого звідусіль
Несли свій біль, журбу свою і втому…
І Він умів допомогти усім,
Не відмовляв ніколи і нікому.
Родився ж Той, Хто дав нам Заповіт
Зректись гріха і примиритись з Богом,
Лишив для сущих неповторний слід,
Котрий веде до Отчого порогу.
В цю ніч родився Той, Хто для людей
Віддав Себе в Любові до останку,
Але воскрес уже на третій день,
Як тільки-тільки зачинався ранок.
З тих пір пройшло немало вже сторіч,
Та все одно, попри закони часу,
Не гаснуть зорі у Різдвяну ніч,
Усім нагадують про Спаса.
Бог нас кличе
Бог нас кличе. Хто цього не чує —
Той блукає в темряві щоденно.
Люди добрі, в час благословенний
Хай же буде серце ваше чулим.
Тож прийдіть до Нього і вклоніться,
Припадіть в молитві на коліна.
Тлінні — ви, але душа нетлінна —
Радістю наповниться по вінця.
Голос Бога — він не затихає.
Покладатись треба не на долю.
Підкорись всеціло вищій волі —
Тому, Хто любов’ю нас єднає.
Ти забудь життя своє вчорашнє,
В ньому безліч суєти і бруду.
Що там недруги і пересуди? —
Не вони з тобою будуть завше.
Дасть Господь усе нове для тебе —
Там, на небі, де весна і Вічність,
Де так просто все і так незвично,
І душа окрилена, як лебідь.
Тож озвись на голос той небесний —
Треба часом нині дорожити.
Не почути Правди — то й не жити,
Для безсмертя з Богом — не воскреснеш.
Не жалійте
Не жалійте того, що жаліти не варто,
Якщо навіть і мрії в житті не збулись.
Хай минуле в журбі догорає, як ватра,
З тим минулим порвіть все, що мали колись.
Не жалійте ніколи за тим, що вже сталось,
Чи не зможе вже статись в прийдешньому дні, —
Тільки б ваша душа, наче небо, сіяла,
Розквітали б, як квіти, надії у ній.
Не жалійте в житті доброти свого серця,
Якщо навіть за те — тільки посмішка вслід,
Якщо в генії хтось, хтось —
в начальство проб’ється,
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.
Ні про що не жалійте! Й не треба амбіцій,
Якщо навіть за труд вам заплатять гроші.
Хтось нехай геніально заграє на скрипці,
Але ж пісня із вашої буде душі.
Ані страчених літ, ані щастя земного,
Що прийшло і пішло, як весною — вода, —
Ви ніщо не жалійте, хіба що — одного —
Не прийти до Христа, що за вас постраждав.
Новорічна ніч
Ніч — хіба що символічна,
Бо ніхто не спить ніде.
Рік старий пішов у вічність,
А Новий до нас гряде.
З ним — нове тисячоліття
Зачинає свій розбіг.
О, як в небі зорі святять,
Аж якось не по собі!
Аж тривожно, урочисто,
Незбагненно на душі,
Світлі помисли пречисті
Хтось в мені розворушив.
Серцю дав нову надію,
Що не все в житті дарма.
Хто любов з Христом розділить —
Той збагне: журби нема.
Хай іде до нас у гості
Рік Новий в цю дивну ніч.
Він — від Бога, з високості,
Для нових уже сторіч.
Шлях до вічності, де справді —
Ні початку, ні кінця.
Може, рік цей буде в радість
Для усіх нас, для Творця?
Я ж йому у кожнім слові
Віддаю душі тепло…
Може, рік цей — Рік любові?
Хай би справді так було.
* * *
Не раз Христа зрікались добровільно
І знову розпинали на хресті,
А потім каялись, ставали богомільні,
Вже, начебто, невинні і святі.
То ж скільки ще зрікатись Його будем
І нарікати, звісно, на життя?
Чи мало нам в многостраждальних буднях
Того, що не відкинеш в забуття:
Той чорний грім, що впав на землю чорну
І дикі дзвони, що на сполох б’ють,
Той плач живих за тими, хто учора
Пішов на цвинтар у останню путь?
Уже, мабуть, отямитись нам треба,
Прийти до розуму пора.
Хіба ж не Бог — Творець землі і неба —
Бажає нам безсмертя і добра?
Ім’я твоє — християнин.
Чи мало це? А чи багато?..
Ти достеменно мусиш знати,
Сягнувши істини глибин.
Якою буде течія
Життя нестримного твойого?
Ще ждуть тебе круті пороги,
Гірка наруга над ім’ям.
Презирство многих — так було! —
Уже не раз на цьому світі.
Християнин — то значить світла
Твоя душа, як джерело.
То значить, є в тобі ота
Свята любов, що не вмирає,
На ранах кров’ю розквітає
У розіп’ятого Христа.
Тож не марнуй дарма хвилин,
Вклоняйся Богу, не Ваалу.
І знай, що важиш ти немало:
Ім’я твоє — християнин.
Покажи мені сяйво зорі
Покажи мені сяйво зорі,
Що над містом зійшла Віфлеємом,
Щоб, нарешті, я серцем прозрів
В цьому грішному світі моєму.
Щоб розмерзлась душа, розцвіла
І тягар свій зняла, наче камінь.
Я не хочу щоденного зла,
Закриваю ридання руками.
У молитві Господнє ім’я
Кличу, доки надія не згасла.
Може, я вже насправді — не я,
А — лиш тінь в цьому просторі й часі?
Скільки маю пройти ще доріг,
Щоб себе віднайти і не впасти?
Покажи мені сяйво Зорі,
Без якої — ні долі, ні щастя.
Духа Святого прагну
Осінь… І пада листя.
І так уже безліч літ.
Вчора, а не колись там,
Жовтнем сурмили в світ,
Зводили барикади
Кликали знов і знов,
Щастя людського ради
Йти проливати кров…
І проливали часто,
Йшли в Соловки за ним.
Дивне, мабуть, те щастя:
Вже не батьки — сини
Марно його шукали,
Вірили в чудеса…
Осінь мене торкає
Листям і кличе в сад.
Світла така, врочиста
Тиша, ще й листопад,
Вчора, а не колись там,
Жовтню був, як брат.
В серці жила спокуса —
З ним досягну надій.
Але зустрів Ісуса —
Все зрозумів тоді:
Як же я так без Нього
Шлях цей земний пройду
Через тривог облоги,
Злої неправди дух?
Хоч при здоров’ї ніби,
Тільки працюй і їж…
Все ж не єдиним хлібом
Жити, як жив раніш.
Справді, спокуса сильна
Щастя легке знайти.
Ти вже, Господній Сину,
Слабість мою прости.
Духа Святого прагну —
Дай мені для життя,
Щоби тепер по праву
Бути твоїм дитям.
З Ним не боюся стріти
Того, хто спокуша,
Всі його гострі стріли
Спалить моя душа.
О, чи ж бо раз без Тебе він
Звабити все волів,
Й нині ревучим левом
Ходить ще по землі…
Не відступись від мене,
В пору тяжку згадай.
Духом Твоїм натхненний
Славу Тобі воздам.
* * *
Дай мені, Боже, Духа любові!
Непереможний буду з Тобою,
Стану на чатах Слова Твойого,
Від легковажності, погляду злого…
Хай воно в темряві душ наших світить,
Хай воно буде, як світло для світу,
Хай воно кличе людей до спокути, —
Як же без Нього нам жити й бути?
Дай мені, Боже, Духа, що в Тебе,
Щоби душа моя прагнула неба,
Щоб від гріха вона вільною стала,
В вірі до Тебе щоденно зростала
І не томилася в темряві ночі…
Дай мені Духа Святого, мій Отче!
Світлий день Воскресіння
«Смертю смерть подолав» —
Все це так незбагненно,
І життя дарував
Він сьогодні для мене.
І живу я, росту
В цьому світі розлогім,
І радію Христу
У любові до Нього.
Він живий, він воскрес,
Бо любов невмируща.
Я візьму Його хрест
І нестиму в грядуще,
Щоби світ не погас,
Як зоря на світанні,
Щоб останній той час
Був для нас не останній,
Розквітали поля
Врожаєм небувалим,
Щоби доля моя
Згодом піснею стала…
О Ісус, Ти страждав
На Голгофі так довго,
Смертю смерть подолав
Радищастя мойого.
Благодатним дощем
Я відмию сумління —
Хай світлішає ще
Світлий день Воскресіння.
Прагну неба
В глибинах неба, в безмірах його
Моє минуле і моє майбутнє,
Та невгасимий вічності вогонь,
І сущого Володар Всемогутній.
Схиляюсь на коліна перед Ним,
Бо грішний досі в цій Долині Плачу.
В цих буднях сірих і їдких, як дим,
Я ще живу і щось, здається, значу.
Та неба, неба прагну все одно,
Напитись досхочу його блакиту.
Немов магніт притягує воно
Мою стражденну душу несповиту.
Лиш там свій порятунок віднайду,
Де вже ні зла, ні темряви земної,
Де Бог-Отець. Де Син Його і Дух
Приймуть мене і лишаться зі мною.
Дозрівають слова
Як зерно дозріває у колосі,
Дозрівають слова мої знов.
Я не можу співати впівголоса,
Доки в серці моєму любов.
Доки слово Господнє ще мовиться
І до нього ще світ не глухий,
Доки в грудях душа моя молиться
За чужі і за власні гріхи.
Тож даремно лукавий старається
Голос мій приглушити, звести.
Я співаю. А він — нехай кається.
Не здолать йому сеї мети.
Я співаю, як небо на провесні.
Все, що маю в душі, не втаю.
Чи ж властиво співати впівголоса
Чесну пісню свою солов’ю?
Я син Отця
Я син Отця, що сотворив цей світ,
Хоч був гріхом спустошений надовго,
Іду тепер не ховаю сліз
Через літа стривожені до Нього,
Іду туди, де світло не згаса,
Горять людські зірницями надії,
Де край чудес, незаймана краса,
Моя Вітчизна небом даленіє.
Твердий мій поступ,
Скільки б я не йшов,
Стаю мудрішим в помислах щоденних —
Я син Христа, що на Голгофі кров
Пролив за мене в муках незбагненних,
Він смерть здолав, піднявся до Небес,
Щоб знов прийти
На землю як Спаситель, —
Лишив мені життя найважчий хрест
Та істину, якої не згасити.
Я син Отця, Святого Духа син —
Чи не тому так радісно і щасно?
Несу в очах безмежну неба синь,
А в серці вдячність Господу незгасну.
Я вже не той, що донедавна був,
Щоб жити вічно — народився знову,
Відчув, як нині, у важку добу,
Ще більш потрібне людям моє слово.
Його ж лелію, як мале дитя,
У нім хвала Всевишньому і слава.
Я син Отця, що дав мені життя
І на безсмертя невід’ємне право.
Будую храм
В душі до Бога — помоливсь,
Будую храм над чистим плесом
Моєї мрії, щоб колись
У ньому відслужили месу
Оті, хто житиме іще,
Хто знав мене здалека й зблизька.
Ані під сонцем чи дощем,
Той храм нехай не втратить блиску.
Там сни мої, там сльози віч,
Мої печалі і тривоги,
І на уламках протиріч
Святе ім’я живого Бога.
Нехай ясніє він, стоїть,
Як сад весною, білопінно,
Хай кожне слово, наче мідь,
Дзвенить у ньому псалмоспівом.
Будую храм, важкий тягар
Наліг на плечі аж до болю,
У нім душа моя, як жар,
Бо вся воістину з любові.
Тобі, Господь, її віддам,
Як доведеться раптом впасти,
А поки що — будую храм
Над плесом мрії задля щастя.
* * *
Все міряється в часі:
І життя, і робота,
В небі сонце незгасне
І хлібів позолота.
І усмішка привітна
Білопінного саду,
І мелодія вітру,
І журба листопаду,
І запалена зірка серед ночі, як свічка,
Та не зміряне тільки
Боже слово повічне.
Тож несу його сміло
І надіюся щасно,
Що душею, не тілом,
Став незмірним у часі.
Ниву орали тато
Ниву орали тато
Сіяли в землю жито
І говорили часто
Мудрі слова тоді:
— Що не кажи, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Слухав його пораду.
Все це було зворушно
Потім пішов у місто
Хліб добувати свій.
Пам ’ять тепер нерідко
Докором ранить душу:
— Як же ти, як без Бога
Хочеш збагнути світ?
Як же забув ти мудрість
Батькових слів пророчих?
Чом же і досі блудиш?..
Боже, прости мені.
Стежкою, через поле,
Променем через ночі
Я повертаюсь знову
В лоно далеких днів.
Там же орав мій батько,
Сіяв у землю жито...
Тільки своїм вже дітям
Я повторю тоді:
— Що не кажіть, а з Богом
Все-таки краще жити —
Буде і хліб, до хліба,
Радість наповнить дім...
Жорна днів
Жорна днів не стихли й на мить —
Вітер жовтня крутив їх мажорно...
Ну, а нам так хотілося жить,
Ну, а нам не хотілось на жорна.
То був справді караючий час,
І сріблились від куряви скроні;
Щоб не дихати нею, щораз
Прикладав я до рота долоні.
Не до пісні було — все одно
Я без пісні не міг обійтися;
Щоб не впасти зажурі на дно,
Виривалась з грудей моїх пісня.
О, як в небо хотілось мені,
Щоб з вершин його сонячно чистих
Роздивитися далі земні,
Що видніються звідти намистом.
Тільки ж доля моя — без крила,
Та й душа леденіла, мов іній...
І шукав я ночами тепла,
І палив сухолистя осіннє.
Все ж вогню не було — тільки дим.
Тільки іскри у темряві гасли...
О Господь мій, Ісус, Ти один,
Буду вартий Твоєї я муки.
Жорна днів — це тривога для всіх,
Не стихають, а крутяться вперто...
Не боюсь, не боятимусь їх:
Бог дарує для мене безсмертя.
* * *
Уже весна, а за весною літо
Озветься ніжно голосом дібров,
У кожній краплі сонячного світла
Благословенна Господом любов.
Я п’ю її і думаю про сутнє:
В любові цій, що обнімає світ,
Моє прийдешнє і моє майбутнє,
Моє прийдешнє і моє майбутнє,
Перед яким складатиму ще звіт.
Мій шлях
Мій шлях молитвами встеляла мама,
Такими щирими, що плакала не раз,
І я ішов, не гнувся під вітрами,
І не знеміг від безлічі образ.
Мій шлях молитвами встеляла мати,
Бо вірила, що є на світі Бог,
Щоб я зростав щасливим і багатим
На доброту у серці і любов.
Мій шлях молитвами встеляла ненька,
Здавалось, не змикалися вуста,
Щоби і я, як і вона, рідненька,
Прийшов колись в спокуті до Христа.
І я прийшов, натомлений з роками,
Постав, як є, перед Його лицем...
Мій шлях молитвами встеляла мама —
О, як сьогодні вдячний їй за це.
* * *
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог,
І ми такі по-справжньому щасливі?
Несем в серцях, як неповторне диво,
Через життя любов одну на двох.
Хай заздрять нам з тобою солов’ї,
Що повнять тишу зоряну піснями,
В любові лиш, у вірності її, —
Благословення Господа над нами.
В любові тій — мелодія жива,
Вона уся із неповторних звуків.
Збагнути їх — то є солодка мука,
Не перелити навіть у слова.
Не думай, що настануть холоди
І стихнуть струни радісного травня, —
Росою наше світиться кохання,
А значить, будем вічно молоді.
Ну хто нас поєднав, якщо не Бог?
І як сьогодні, справді не радіти?
Ми думали: любов — одна на двох,
Та як не розділити з цілим світом?
***
Закон збереження любові
Дарма, що світ цей жадібний до крові —
Несе тривог чимало нам і мук.
В Святім Письмі — науці із наук, —
Лежить закон збереження Любові.
Його читай, натомлений журбою,
Храни, як небо зорі золоті.
Якщо ми віримо в Ісуса на хресті,
То значить віримо в збереження любові.
Яке воно — майбутнє — в нас з тобою?
Панують гріх і темрява, як ніч.
І ми блукаємо у хащах протиріч,
Наперекір Законові Любові.
То ж на коліна станемо обоє —
Нехай сльоза спокути обпече.
Відчуємо, як щасно потече
Крізь душі наші джерело любові.
Версія для друку
