1. Вступ до курсу. Предмет і основні поняття герменевтики. Філософське підґрунтя розуміння тексту
Герменевтика - напрям у філософії, яке досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння. Свою назву герменевтика отримала від імені давньогрецького бога Гермеса, який був посередником між богами і людьми - витлумачував волю богів людям і доносив побажання людей богам.
Основні питання герменевтики:
• як можливо розуміння?
• як влаштовано буття, сутність якого полягає в розумінні?
Головна ідея герменевтики: існувати - значить бути зрозумілим.
Предметом дослідження, як правило, є текст. До фундаментальних понять герменевтики належать:
• "герменевтичний трикутник" - взаємовідносини між автором тексту, самим текстом і читачем;
• "герменевтичне коло" - циклічний характер процесу розуміння.
Першими герменевтами були середньовічні теологи-схоласти (Фома Аквінський та інші), які займалися "розшифровкою" сенсу божественних ідей, закладених в тексті Біблії.
Сучасні філософи-герменевти: Ф. Шлейєрмахер (1768 - 1834), М Хайдеггер (1889 - 1976), Г. Гадамер (р. 1900), П. Рікер (р. 1913).
Шлейермахер: при тлумаченні тексту можливі два методи - граматичний і психологічний. За допомогою першого виявляється "дух мови", за допомогою другого - "дух автора".
Розуміння відбувається двома шляхами (їх симбіозом):
• дивінації - штучного переживання, "вживання" в душу автора твору;
• порівняння - зіставлення фактів, інших даних. Дивінація повинна чергуватися з порівнянням і навпаки. Коли читач остаточно зрозуміє і логіку мови, і душу автора, текст буде повністю зрозумілий.
Хайдеггер: поєднання герменевтики і екзистенціалізму. Основний аспект – онтологія.
Хайдеггер : вчення про екзістенціали - умови людського існування. Їх два - стан та розуміння:
• стан - людське буття визначене не мисленням, а фактом свого перебування в світі (людина спочатку "поставлена" в певну ситуацію, тобто вона є, а тому мислить);
• розуміння - людина виявляє, що він є, стає розуміючою, а розуміння - це тлумачення та інтерпретація (людина тлумачить своє буття в світі певним чином, і дане тлумачення є розуміння людиною сенсу свого життя, свого місця в світі).
Ганс Гадамер: людське існування неможливе без переживання власного буття.
Протягом життя людина, по-перше, накопичує досвід (причому більшу його частину становить досвід, напрацьований іншими поколіннями, - "досвід світу"), по-друге, вносить свою частку в "досвід світу". Передача "досвіду світу" від минулих поколінь до сьогодення і від теперішніх до майбутніх людей здійснюється, головним чином, через книги - тексти, мовлення. Отже, тлумачення мови текстів, його розуміння має стати одним з провідних напрямків філософії.
Центральне поняття філософії Поля Рікера - особистість. Особистість - творець всієї людської культури. Мета філософії - розробити метод розуміння людської суб'єктивності.
Рікер: "регресивно-прогресивний" метод дослідження тексту - розуміти людину через її три виміри - минуле, сьогодення, майбутнє.
2. Християнський світогляд середньовічної людини
- мовна картина світу в старослов’янському контексті
- Тетяна Веденіна: три слова на позначення людини (людина, чоловік, слуга). Фізична природа людини не була об’єктом ст.-сл. пам’яток.
Друга група слів – на позначення тих, хто молиться:
священнослужителі, духовні звання, самітники
наявність абстрактної лексики
поняття із частинами –благо, добро, любо…
Середньовічні світоглядні пріоритети:
1. Монотеїзм (єдинобожжя).
2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).
3. Вихідна якість Бога – любов до людини.
4. Бог творить світ із нічого.
5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.
6. Людина в усьому покладається на віру в Бога.
7. Головне життєве завдання людини – спасіння душі.
8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє; зовнішнє радше заважає правильно зрозуміти внутрішнє.
9. Усі люди є рівними перед Богом.
10. Панування символічного світосприйняття.
*Бог – це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина – Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі “іскру Божу”, тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення. Відповідно розуміння природи, моралі, людських життєвих обов’язків визначали винятково релігійні догмати (вихідні незмінні положення).
3. Образ святості в літературі: Києво-Печерський патерик
В агіографічних творах і ходіннях доби Раннього Середньовіччя відбувається становлення і розвиток концепту святості. Києворуські книжники, прочитавши та осмисливши перекладні житія, творять власні, присвячені постатям руських святих. Формування пантеону своїх святих було справою державного і великого духовного значення.
Генеза і розвиток системи образів руської агіографії представляє процес формування парадигми образу святості. Суть її полягає у представленні особливого руського релігійного типу святості, що генетично пов'язаний із загальнохристинськими началами, візантійською спадщиною, але має низку індивідуальних рис. Так, для Візантії характерними були сакральна урочистість, пишна краса священнодійства, що відображала непорушну дійсність. Етичний елемент тут перебував на другому місці, а естетичний – на першому як своєрідне джерело «небесної ієрархії». На Русі ж християнська духовність характеризується посиленням євангельського елементу, у центрі перебували любов, милосердя, служіння людям. Житія чи не найбільшою мірою відображають внутрішній світ середньовічної людини.
У західній і східній традиціях святими визнавали: героїв, котрі поклали життя за віру (святі мученики); місіонерів, які навертали у християнство цілі народи (рівноапостольні князі); мислителів, котрі заклали фундамент християнського вчення; визначних діячів церковної ієрархії (папи,митрополити), православних ченців, подвижників-аскетів. На Русі особлива увага зверталася на володіння даром чудотворення за життя чи після смерті (чудотворні мощі). Тут існували такі типи святості: рівноапостольні (Володимир, Ольга), страстотерпці (Борис і Гліб), преподобні (святі ченці, Антоній, Феодосій).
Нестор був ченцем Києво-Печерської обителі і першим в історії середньовічної української літ-ри, хто дав класичні твори житійної літератури. Його «Чтєнниє о житии и о убиении блаженную страстотерпца Бориса и Глеба» -один із текстів так званого борисо-глібського циклу, що являє собою низку гімнів, паремій, молитов, церковних служб, житій. Жертовність за Христа тут майже відсутня,а, навпаки, винесена на передній план ідея добровільного переходу Бориса та Гліба від «прагнення до істини» до «буття в істині», від благочестивого світського життя до стану святості.
Ціла система образів святих представлена у пам’ятці «Патерик Печерський». Оповідання про аскетів у суті своїй були оповідями, де головним є образ подвижника. Завдання образу ченця – утвердження у суспільстві моральних та етичних цінностей християнства. В основі сюжету – чудо, за допомогою якого агіограф чинить максимально великий вплив на читача (обов’язковий елемент тексту).
Агіографія
Мета: утвердити ідеал святості.
Специфіка: організація земного, видимого простору за допомогою божественного буття, вищого сенсу існування.
Читач – автор: не опис, біографія, а утвердження за допомогою прикладу.
Серафим Саровський: спасися сам і тисячі біля тебе спасуться.
Феномен: опис без зовнішніх рис, подібність іконографії, акцент на сутності.
Текстові начала: а) історичне
б) агіографічно-ідеалізоване
«Києво-Печерський Патерик»
Ключові образи: Антоній і Феодосій.
Антоній: смирення у вірі, аскетичне відсторонення від дієвого і активного життя, а не лише від мирського. Наближення до пізнання Бога.
Феодосій: діяльнісний тип. Наставник братії, веде комунікацію з представниками миру.
*Аналіз житія (слово 3, 8).
4. Проповідницька література – зв'язок між Церквою й миром
***Іоаникій Галятовський «Наука альбо способ зложенія казанія» (1665 р.)
Ораторсько-проповідницька проза: загальні правила поведінки та моральні правила добропорядного християнина
Мета: утвердження християнської моралі, популяризування догматів християнської релігії, тлумачення текстів святого письма.
„Поученіє к братії” новгородського єпископа Луки Жидяти (ХІ ст.),
повчання Феодосія Печерського (ХІ ст.), Георгія Зарубського (ХІІ-ХІІІ),
„Поучениє дітям” Володимира Мономаха (ХІІ).
Проповідь (види) а) повчальна
б) урочиста
Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Перед ораторсько-урочистою прозою не ставилися вузькопрактичні завдання - безпосереднього повчання, полеміки із приводу повсякденних проблем. Він повинен ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача, слухача, настроїти його на патетичне сприйняття матеріалу.
Мета: уславлення бога, богородиці, святих, героїв християнської релігії, а також події „священної історії”. Вона мала виразно панегіричний характер. Суто літературні, художні засоби викладу ставилися авторами на перше місце. Призначалася для високоосвічених слухачів і читачів.
Твори урочистої ораторської прози позначались, переважно, термінами „слово”, „проповідь”, „казання”. Вони складались у відповідності до канону, запозиченго ще з античної та візантійської літератури.
Композиція (архітектоніка): вступ, розповіді і висновків.
Вступ (екзордіум) - обов’язкова складова твору, дещо самостійна, але не пов’язана безпосередньо із основним змістом. Її призначення - ефектно „відкрити” розповідь, привернути до неї увагу слухача чи читача, наголосити на завданні, яке ставить перед собою автор.
Розповідь (нарація) будувалася на основі якогось конкретного сюжету, запозиченого, як правило, із святого письма. Іншими словами, це авторська інтерпретація біблійного сюжету, що супроводжувалася авторськими відступами, поясненнями, коментарями. Висновки завершували розповідь. Їх функцію часто виконували молитва, в якій автор звертається до бога, або похвала герою, події.
Конклюзія (закінчення) коротко формулює висновки повчання.
Прийоми побудови тексту: порівняння, штафф або алегорія, Поширеним прийомом було якесь поставлене запитання, на яке повинна даватися курйозна відповідь, що мала вражати слухачів, своєю несподіванкою. Але одни із найголовніших засобів, що їх застосовували тогочасні проповідники, були оповідні приклади - коротенькі тексти різних жанрів, якими ілюструвалися чи аргументувалися догматичні, панегіричні й моралістичні тези проповіді. За оповідні приклади служили казуси, тобто оповідання, де сюжети подавалися як дійсні випадки з священної чи мирської історії; фабули-оповідання з вигаданими сюжетами (фацеції, міфи, казки, байки, диспути); параболи-оповідання, спеціально складені для алегоричного витлумачення.
Представники: Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..)
+ Бароко: Григорій Цамбалюк („Слово надгробное…Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665), Інокентій Гізель „Мир є богом человеку” (1669), Лазар Баранович (зб.”Меч духовний” (1666), „ Трубы словес проповідних” (1674), Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы” (1676), „Венець Христов…” (1688).
Великою популярністю на східнослов’янських землях користувалися повчання, проповіді, слова уставлених візантійських проповідників ІУ ст. Василія Великого, Григорія Назіанзина (Богослова) і, особливо, Іоанна Златоуста, що об’єднані з збірники „Златоуст” та „Златоструй”. Ці автори викладають суперечності тогочасної грецької дійсності, аскетизм поєднується в них із життєрадісним світосприйняттям. Якщо до цього додати високу майстерність викладу, то зрозумілим стане тривалий інтерес до цих творів на українському ґрунті з ХІ по ХУІІІ ст. Поряд із цими авторами візантійської учительної літератури стоять догматичні, полемічні, моралістичні і похвальні казання на господні, богородичні та інші свята церковного року Єфрема Сірина, Килила Єрусалимського (ІУ ст.), Андрія Критського, Федора Студита, Іоанна Дамаскіна (УІІІ-ІХ ст.). Популярними були також збірники „Ізмарагд”, „Маргарит”, „Торжественник”, „Златоуст”, „Златоструй”, що давали з ХІ ст. слухачам, читачам та проповідникам багате зібрання повчань, пристосованих до всіх християнських свят. Вони продовжували побутувати на Україні в списках і протягом пізніших століть. У ХУІ ст. на Україні освоюється новий тип збірника повчань - учитель не євангеліє. Зразком служило учительське євангеліє константинопольського патріарха Філофея, перекладене з грецької у 1343 р. У нас воно було відоме як учительське євангеліє Калласта. За цим зразком у ХУІІ ст. виникло досить багато систематичних збірників проповідей, наприклад Кирила Транквіліона-Ставровецького „Учительное євангеліє” (1619). Вони містили в собі проповіді на неділі й річні свята, що подавали тлумачення призначених на відповідний день євангельських читань і тільки в окремих випадках розвивали моралістичні теми, не пов’язані безпосередньо з євангельськими текстами.
«Слово про закон і благодать»
Вісток про життя Іларіона маємо дуже мало. З Початкового літопису відомо, що він за Ярослава Мудрого був священиком при церкві св.Апостолів. Іларіон перший з українців зайняв у 1051 р. митрополичу кафедру.
Поставлення Іларіона на митрополита собором руських же єпископів порушило прерогативи Константинопольського князя, після смерті якого в 1054 р., очевидно, митрополит змушений був поступитись місцем грекові Єфрему — ставленикові Візантії. Багато дослідників вважають, що після цього Іларіон повернувся до Києво-Печерського монастиря.
З ім’ям митрополита Іларіона пов’язане створення вченого гуртка при Софіївському соборі, формування там осередку вищої освіти, заснування бібліотеки. Митрополит вивів руську церкву з-під константинопольської опіки, різко виступив проти вчення про богообраність одного народу, був поборником політичної та культурної самостійності Київської Русі.
Починається „Слово” роздумами на тему в чому значення хрещення Русі? І подається ціла філософсько-історична концепція - закон - предтеча благодаті. В основі цієї ідеї лежить ідея рівності всіх народів перед „благодаттю” (християнством). Якщо розглядати цю концепцію на фоні суспільно-політичної обстановки в Київській Русі, то вона спрямована проти Візантії і її претензій на всесвітнє панування. Твір проникнутий духом боротьби за незалежність молодої Київської Русі від протекторату Візантії, церковного і політичного.
ІІ частина - розгорнута похвала князю Володимиру, головному чиновнику хрещення Русі. Ця частина проникнута почуттям патріотизму і гордості за свою землю. У зображенні автора виступає як ідеальний рівноапостольний князь. Закінчується „Слово” молитвою.
NB! Структура
Дослідники звертали особливу увагу на високостильну церковнослов’янську мову твору, її глибинну образність, насиченість риторичними запитаннями, звертаннями, окликами. Автор вживав також абстрактні поняття, робив безліч посилань на Біблію, символічні зіставлення; вражає в проповіді й багатство метонімій різних типів.
У третій частині твору — молитві — митрополит Іларіон звертався до Бога від імені Батьківщини, просив його утвердити мир на землі, послати розум заздрісним боярам, добро — чесним людям. Прекрасна у своїй мудрості, патріотичній піднесеності, гуманістичній наснаженості, молитва не втратила свого пафосу, утвердження національних і загальнолюдських цінностей — добра, милосердя і злагоди між людьми.
«Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона є найвищим досягненням ораторського письменства не лише в літературі Київської Русі, а й у всіх середньовічних слов’янських літературах. Його виховне і педагогічне значення охоплює моральні, філософські, історичні, а також мовно-літературні аспекти.
З ім’ям митрополита Іларіона пов’язують ще кілька творів: «Послання до брата стовпника» та «Сповідання віри».
Різнобічна просвітницька діяльність митрополита Іларіона є одним з перших подібних прикладів у вітчизняній історії. Його «Слово про закон і благодать» наслідували інші митці і просвітителі — Климентій Смолятич, Кирило Туровський, Касіян Сакович (XVII ст.), Димитрій Ростовський (Туптало; XVIII ст.).
Закладені за активної участі митрополита шкільна й книжна традиції протягом століть впливали на подальший розвиток вітчизняної освіти.
*Аналіз тексту
5. Екзистенція духовного сирітства: аскетичні ідеали української літератури Середньовіччя
Щодо аспекту екзистенційного сирітства, дещо нового методу у пізнанні літературної дійсності, то першим, хто звернув на нього увагу, був Августин Блаженний. Зараз осиротіння тлумачиться як втрата батьківської підтримки з одного боку й попередня умова свідомого переживання індивідуальності з іншого. Проте, як зазначає Августин Блаженний: «Вдівство або сирітство дозволяло людині встановити зв’язок з Богом». Цю думку на ґрунті Августинових міркувань розвинув і Фома Аквінський, який вважав, що самотня людина мусить пройти шлях пілігрима, тобто спочатку назватись рабом, а потім сином, на шляху ж до Господа – стати сиротою.
Якщо вважати духовність, тобто не тільки прийняття духовного сану чи прилучення до церкви принаймні в якості послушника, єдиною умовою істинності життя, то духовність – це ще й шлях до віднайдення самості, що пролягає через усамітнення, віднайдення внутрішньої людини через вивищення над брутальним світом.
Дослідження образу автора дає змогу розглядати середньовічну книжність як результат певною мірою творчої праці митця, а самого книжника – як суб’єкта-творця. Образ автора засвідчує рівень середньовічної самосвідомості та формування у ній індивідуальності письменника. Загалом Бог є визначальним складником авторської свідомості у добу Середньовіччя. Він завжди в центрі середньовічного світогляду. Тобто, автор розуміє світ як створений за аналогією до акту божественного першотвору. Середньовічний творець виражає себе через образ літописця, проповідника, паломника, агіографа та ін., тобто залежно від вимог жанру, в межах якого творить. Він – оповідач і ритор. Творча свідомість автора перебуває під серйозним впливом двох чинників – Святого Письма та реального світу [Сліпушко 2009, 269].
Т. Сивець: Будь-яка середньовічна людина, незалежно від того, чи була вона пересічною особистістю чи творчою, аби долучитися до сакрального інтертексту Святого Письма, мала мінімум усамітнитися.
Вищою ж мірою спілкування з Богом ставала одинокість у земному житті й відлюдькуватість у духовному, що в історії церкви дістала свою ієрархію форм: аскеза, юродство, стовпництво. У свою чергу С. Неретіна зауважує, що ідея одкровення тією ж мірою що й творіння – щось якісно нове на фоні всієї грецької мудрості. В одкровенні не суб’єкт-людина в результаті своєї діяльності пізнає об’єкт-Бога, а навпаки, об’єкт-Бог дозволяє, щоб суб’єкт Його пізнавав. Не людина намагається осягнути істину, а істина намагається оволодіти людиною [Неретіна 1990, 143]. Таким чином, будь-який твір, що вважався відносно художнім у добу Середньовіччя, був результатом такого собі процесу творіння, під час якого осягались істини (тобто сходило одкровення вустами автора) через Боже посередництво і авторську світоглядну позицію.
Яке ж місце мала екзистенція духовного сирітства у моменти «одкровення»? І чи однаковою мірою вона виявилась у творчій спадщині середньовічних мислителів? Перш за все, варто зазначити, що поняття «сирітство – самість – самотність» в даній роботі ототожнюються. Найяскравіше духовне сирітство як таке (у розумінні А.Блаженного) виявляється в меті написання послань Клима Смолятича і П’єра Абеляра («Посланіе, написане Климентом, митрополитомъ рускым, ФомЂ, прозвитеру смоленському, истолковано Афанасїем мныхомъ» та «Історія моїх страждань» відповідно). Так, наприклад, П’єр Абеляр розпочинає свій твір словами: «…я вирішив написати тобі, відсутньому, втішне послання з викладом пережитих мною бідувань, щоб порівнюючи з моїми, ти визнав свої власні негоди або мізерними, або незначними й легше зносив їх». А Клим Смолятич, враховуючи суспільну ситуацію, вважає за необхідне, у першу чергу, розвінчати несправедливі обвинувачення на власну адресу.
Шлях усамітнення, який почасти, здавалось би, вимушено пройшли обидва мислителі, відіграв важливу роль у їхньому становленні як митців. Розлучившись із тим, від чого вони так залежали (митрополича кафедра у руського книжника і престижний статус викладача у французького теолога), але внутрішньо були настільки далекими від усвідомлення себе унікальними у тій діяльності, що перебування на діаметрально різних територіях із сповідуванням своїх постулатів не стали на заваді витворенню єдиного образу автора. Мається на увазі, що представлені особистості не приміряли на себе безлику маску творців середньовічної думки, яка нібито гуманно стирала імення автора, бо анонімність не перешкоджала об’єктивності переданого досвіду. І Клим Смолятич, і П’єр Абеляр намагалися встановити на підставі своїх тверджень та тлумачень Святого Письма такі зв’язки із реципієнтами, які б спонукали їх не сліпо підкорятись правилам віри, а розуміти їх, усвідомлювати розумом і серцем.
Тим не менше, звертання до друга в Абеляра й до пресвітера Фоми в Смолятича наводить на думку щодо різного усвідомлення себе як автора, а отже й до різного рівня вияву екзистенційного сирітства у власному творі. Набагато вища, здавалось би, мета написання «Історії моїх страждань» (не повторювати чужих помилок) не може порівнюватись із гострим спростуванням несправедливих закидів на чиюсь адресу. Але це не так. Бо і П’єр Абеляр, і Клим Смолятич усвідомлювали свою дидактичну функцію в літературі, яка вважалась чи не найголовнішою, і звертання до конкретного адресата означало для обох мислителів звернення до всієї аудиторії, яка вміє і може почути сказане інтертекстуально. Мотивується така відмінність обох стовпів теологічної думки в апелюванні до читача, безумовно, життєвими обставинами, а точніше причиною історії поневірянь у вигнанні.
Зважмо на те, що посвячення Климента у митрополити пов’язано з надзвичайно рідкісним у Київській Русі фактом тимчасової емансипації від влади вселенського патріарха. Вибраний духовенством за сприяння великого князя Ізяслава, Климент був посвячений собором єпископів (1147 р.). Прихильники традиційної церковної практики відмовились визнати канонічність посвячення Климента і, після вигнання його покровителя, князя Ізяслава, позбувся кафедри й митрополит Клим Смолятич.
Народна мудрість говорить, що правда в кожного своя, а істина, тим більше в постулатах християнства, – єдина. Чи не тому у своїх послання і П’єр Абеляр, і Клим Смолятич використовують образ сухої смоківниці, «яку Господь прокляв за те, що марно росла, не приносячи плодів. У розумінні середньовічних мислителів кожен, хто називає себе проповідником чи наставником, має приносити користь, не перетворюватися на «смоківницю», від якої користі нікому немає» [Паращук 2010, 71]. У «Посланіи» Клим Смолятич пише про своє бажання розуміти слова євангелістів правильно: «Что ми о усшей смокви, – прашаю силы слову» [Памятники…1980, 286].
П. Абеляр в «Історії моїх страждань» також згадує про свого наставника, до якого прийшов повчитися мудрості, – Ансельма Лаонського: «Дерево його, ціле вкрите листям, здавалося показним для тих, хто дивився здалеку, варто ж було наблизитися й пильніше приглянутися, як воно виявилося безплідним. Коли я підступив до нього, аби зібрати з нього плоду, то спохопився, що воно те саме фігове дерево, яке прокляв Господь» [Абеляр 2004, 17-18].
Декодувати притчі вдалось обом книжникам, як і заповідав Господь:«Вам есть дано вЂдати тайны царствія, а прочимъ въ притчахъ» [Памятники...1980, 285], хай навіть ціною ворожнечі з власними наставниками: учителями Фомою та Ансельмом Лаонським. Схоже на те, що авторська позиція митців аж надто перевершувала усталені авторитети серед представників конфесій. Тільки чому розтлумачення сприйнялось так гостро іншими отцями церкви, хіба не очевидно, що мислителі, апелюючи до одного й того ж образу вогню, мали на увазі символ божественного знання, «що проливає світло на темряву непорозуміння? Знання, що дається Богом для очищення душ людських і збагачення їх благодаттю» [Паращук 2010, 70]. П’єр Абеляр схоже інтерпретує алегоричне зображення вогню Климом Смолятичем: «Егда же силу изгорЂниа примет огнь, смотри, како ти человечьскими хытростьми чистЂйшаа вещь, влагаема въ нь, очищается. Рекше, злато и се ребро аще наповнено будеть каа любо скверны, рекше мЂса, ти влагаемо будеть къзньнивше огнь, и изжагается огненымь разгорЂнием, и очищается въложеное то злато и серебро, и отдавается вложившему е и чисто и без врода, а вмЂшенаа та в не черность без врода погибнет».
Безперечно, цікавим видається той факт, що і П’єр Абеляр, і Клим Смолятич підсвідомо пов’язували своє розуміння філософії з категорією екзистенційного духовного сирітства, означуючи самі для себе й для своїх опонентів, чим є по суті любомудріє. Так, Клим Смолятич дивується, що пресвітер Фома обвинувачує його у філософуванні як шляху сходження до слави: «…философия, ею же славы ищу от человекъ?» [Памятники…1980, 284]. Адже потім роз’яснює, що не шукав би слави, закрившись у монастирі самотою: «…но молю ся, да темная ми душа будеть вдовица, и въвержет д†мЂдницы во святилище: плоть цЂломудриемъ, душю же смирением» [Памятники…1980, 285]. Тут виринає образ вдови, про який говорив Августин Блажений: вдова – сирітство – самотність – вірний шлях до пізнання Бога. Наближається до Клима Смолятича у своїх міркуванням і П’єр Абеляр: «Спосіб життя, прийнятий нами, через любов до Бога, тими людьми, які справедливо називаються монахами, в язичницькому світі був засвоєний заради любові до філософії знаменитими у всіх народів філософами».
«В уединении я не одинок» Монах Геннадий (Русев)
«Бывали в жизни моей минуты, или во время тяжких скорбей, или после продолжительного безмолвия, минуты, в которые появлялось в сердце моем СЛОВО. Это слово было не мое. Оно утешало меня, наставляло, исполняло нетленной жизни и радости, — потом отходило. Искал я его в себе, старался, чтоб этот голос мира и покоя во мне раздался, тщетно! Случалось записывать мысли, которые так ярко светили в сии блаженные минуты. — Читаю после, — читаю не свое, читаю слова, из какой-то высшей сферы нисходившие и остающиеся наставленим». Свт.Игнатий (Брянчанинов)
«Молчание сохраняет огромные душевные силы. Эта энергия, которую расточали попусту, вливается в слова молитвы, она водворяется в человеческой душе, как вернувшийся издалека странник под кровлей отеческого дома». Архимандрит Рафаил
«Монах – тот, кто не смешивается с миром, непрестанно беседует с одним Богом; видя Его, он и Им бывает видим, и любя Его, Им любим, и становится светом, неизреченно ситющим». Преподобный Симеон Новый Богослов.
«Не подражай тем, которые пристрастились к наслаждениям мира сего, потому что они никогда не преуспеют. Но подражай тем, которые скитались в горах и пустынях ради Бога, и осенит тебя сила свыше». Преподобный Антоний Великий.
Отрешившимся от мира и от его суетных дел, возненавидевшим его похоти и гнушающимся его забавами в Евангелии спасения дано обетование воздаяния – Вечный Чертог и нескончаемая Жизнь. Из любви к Господу монахи оставили в этом мире родных, имения, ибо слышали, что «блаженны нищие духом» (Мф. 5:3), их ожидает Горнее Царство. Тела свои они сделали храмами Святого Духа, строгостью своей жизни они победили свою жизнь. Распяли они свои души, пригвоздили к кресту тела и подвижничеством умилостивили Творца. Увидели они, что мир преходит, что удовольствия его скоротечны, что все в нем подобно сновидению. Господь наш в Своем Евангелии обещает блаженство тем, которые усердно и бдительно служат Ему. К такому Он простирает десницу Свою, таким дает награду, таких сажает с Собою за Трапезою Жизни. На таких возлагает венцы, и они вкушают блаженства в Его чертоге за скорби, понесенные с Ним с утра до вечера. Горнее Царство ожидает тех, кто одержал победу в брани и тем прославился. Ангелы по обычаю своему нисходят подкреплять борцов во время брани. Рай отверзает им врата свои, вселяются они в обители света. Ангелы дивятся славе земных, потому что они облекаются в славу, подобную славе духовных существ, облекаются ризой Святого Духа, лукавый скорбит, что не положил пятен на их челах и не устоял в борьбе с ними. Они гнушались чревоугодием и возлюбили воздержание, отогнали плотскую нечистоту и возлюбили целомудрие. Они избрали страдание и возненавидели покой, совлекшись гордости, облеклись в смирение. Мучится при виде их человеконенавистник, потому что они раскрыли его коварство и расторгли путы его, они победили врага и обратили его в бегство». Преподобный Ефрем Сирин.
sakralniy-svit-ukrayinskogo-serednovichchya.mp3 (55 075 кБ)