Дитячі Сповідь та Причастя
Митрополит Антоній Сурожський
…Діти причащаються до певного віку без сповіді, потім настає момент, коли їх посилають сповідатися. А потім вони ростуть і вже більш-менш самостійно приходять — або не приходять. І ось мені хочеться про це поговорити. Тут є кілька моментів...
Коли приводять дитину на першу сповідь, дуже важливо, щоб це була подія, коли вона сама робить якийсь вибір стосовно Христа і християнської віри. І тому я часто говорю з батьками й наполягаю на тому, щоб вони на першу сповідь (і взагалі на сповідь, але на першу особливо) не посилали дитину зі списком її гріхів, тому що список її гріхів —це те, чим їй батьки дорікають; Бог, може, навіть і не помітив.
Теоретично сповідь із семи років, але знов-таки, тут треба якось розбиратися, тому що мені здається, що треба посилати на сповідь дитину, коли вона вже сама може, зі свого неначе єства, усвідомлювати, що добре і що погано. Не те що: мама дозволяє, тато не дозволяє... А коли дитина ще не вміє розрізнити добра від зла, то їй не треба в цей її дитячий рай змія ніби вводити. Вона живе любов'ю, радістю, відкритістю, і раптом їй починають говорити: Ні, це зовсім не так світло. Там є зло, там зло, там неправда…
Звичайно, треба виховувати дитину, щоб вона поступово почала розрізняти, що добре і що погано, але не в порядку гріха в тому розумінні, що: Ох, ти це зробив, значить, ти відлучений від Бога, ти відлучений від нас!.. Особливо щоб дитина не плутала у своїй свідомості те, що відлучення від Бога відповідає відлученню від батьків. Мама або тато розсердилися, Бог завжди за батьків, отже, Він зі мною більше не дружить... Це дуже важливий момент. Треба подивитися, коли дитина ще, як Адам і Єва в раю, не долучилася до зла в жодному розумінні. Звичайно, вона не ідеальна, але це не зло в ній, це недосвідченість, незрілість, це зовсім інша річ. А потім настає момент, коли дитина вже знає. Я зараз пригадую свою двоюрідну сестру. Якось вона, скажімо, на межі між добром і злом, пробралася до кухні, вилізла на стілець, стягнула банку варення і стріскала його. На той момент вона знала, що це недобре, тому що дуже обережно потім ходила і виходила й облизувалася, так, щоб ніхто не помітив. Ось у цей момент вона вже знала, що існує зло, що вона вчинила недобре. А до цього бували моменти, коли вона робила те чи інше (як всі ми робимо щось не те), не усвідомлюючи, що це зло. І тут — діти дуже різні, і треба розмірковувати про це; але хто краще може розсудити, ніж батьки, які близькі, які їх бачать увесь час, які бачать раптом: дитина щось приховує, щось трапилося.
Я розповідав про одного чоловіка, який говорив, що він безбожник. Він був уже в літах, мав років сорок тоді, і пояснював, що він безбожник, тому що він такий учений, і те читав, і там навчався, дипломи такі-то... І ось старий священик у Парижі на нього подивився й сказав: «Сашуню! А яку ти гидоту скоїв, що тобі треба було Бога вбити?» Той сторопів, бо ж він очікував якихось високих доводів, а йому говорять такою мовою, що йому потрібно було Бога вбити, тому що він гидоту скоїв; як же так? І він задумався. І він копався, копався, і йому раптом пригадався той момент, коли йому потрібно було, щоб Бог кудись пішов від нього.
Вони жили тоді в Росії, ще до революції, і хлопчик ходив до церкви, і йшов до церкви трохи раніше за батьків; батьки йому давали мідний гріш, щоб він його поклав у шапку жебрака, який у паперті стояв. Він проходив, клав цей гріш, вітався із цим жебраком, який був сліпим, і вони якось дружили, усе було тепло, радісно, він ішов до церкви, ставав посередині церкви перед іконостасом і дивився, ну, дивився на Бога. Усе було добре, поки раптом в одній із крамниць не з'явився дерев'яний коник, який коштував шість грошів. Він мріяв про цього коника, але грошів-то в нього не було. Він знав, що на Великдень, можливо, одержить у подарунок коника, але ж Великдень коли ще буде...
І зненацька йому спало на думку, що якби він шість тижнів поспіль не клав свою милостиню в шапку цього старого, у нього назбиралося би шість грошів. І він проходив, замість класти мідяка, він калатав іншими, щоб був якийсь звук грошовий, старий йому дякував за це, благословляв за доброту, він заходив... Один гріш, другий гріш, третій... Коли дійшло до п'яти грошів, йому не терпілося, і замість того, щоб, як у попередні неділі, покалатати для годиться, він один гріш украв. І коли він увійшов до церкви, йому все здалося темним, йому страшно було перед Богом.
І він пішов у кут, і потім упродовж якогось часу він стояв там у куті. А батьки між собою розмовляли: «Як Сашко подорослішав! Він раніше, як дитина, стояв перед Богом, тепер він пішов усередину, заглиблюється в себе, йому ця суєта не потрібна». Насправді ж суть була в тому, що він мав шість грошів, украдених у жебрака. І потім, коли настали канікули, приїхав його брат з університету, який наслухався про безбожництво і який почав йому пояснювати, що Бога немає, що філософи все довели і т.д. І хлопчик зрадів: якщо Бога немає, на мені немає гріха, я не вчинив ніякого зла, я маю право на цього коника і на радість... Він коника купив і тішився. І протягом якихось сорока років він жив без Бога, тому що він шість грошів украв у жебрака, щоб купити коника.
А коли йому поставили це питання, він почав згадувати все своє життя; а життя було довгим, він народився у царській Росії, навчався спочатку в школі, потім в університеті, потім був у Білій армії, потім в еміграції, тож було про що подумати, коли це сталося. І раптом він натрапив на це й побачив, що йому потрібно було вивести Бога з існування, для того щоб бути спокійним. Він тоді пішов, посповідався, покаявся і знайшов Бога.
Тож ви бачите, що з дитиною буває дуже по-різному. Це залежить не від віку, а від обставин. Я не пам'ятаю, скільки років було тоді нашому Сашуні, але, скільки б не було років, у якийсь момент із дитячої невинності він перейшов до усвідомлення добра і зла: він знав, що тут зло. Хтось украде варення, хтось збреше і раптом відчує: ой, між мною і батьками тепер прірва! Я їм збрехав, отже, між нами неправда стоїть, я не можу більше з ними бути до кінця відвертим, тому що я ніколи не зможу їм сказати, що я збрехав, або ж це потребує дуже великого подвигу, мужності.
Отже, перше питання було: коли треба почати сповідатися дитині? У такому разі дивіться самі, ви своїх дітей знаєте, тому можете розцінити: вона вже усвідомлює в собі самій, що добро і що зло? Я думаю, не можна нав'язувати сповідь, яка не її сповідь, тому що це знижує ціну зустрічі з Богом. Якщо вся сповідь полягає в тому, щоб сказати: ось список того, за що мене тато й мама сварять, або гніваються, або карають, — Бог тут ні при чому. І гірше від того: Він на боці батьків, завжди на боці батьків; порятунку від Бога немає... І це може погубити людину на багато років. Тут потрібно з чуйністю й увагою подивитися. Чи її можна послати на сповідь рано, чи дуже пізно. Часом дитина в десять років ще надто свіжа для того, щоб принести свою сповідь.
А далі, як я вам уже казав колись, питання, яке неодмінно потрібно ставити дитині на першій сповіді, це: «Чи хочеш ти бути другом Господа Ісуса Христа?» Річ не в тому, що ти робиш дурниці, пустуєш, не слухаєшся і т.д. Ти можеш робити все це — але все-таки бути другом Христа. Їй можна поставити це питання і далі запитати: «Ти щось про Христа знаєш?» — «Так». — «Що ти знаєш?» — «Те і те». — «А як, Він тобі подобається, ти хотів би з Ним бути другом?» — «Так». — «А ти знаєш, що значить дружба? Це значить - вірність, лояльність, солідарність, це значить бажання знати, що твій друг любить і що йому гидко, і намагатися бути таким, щоб він міг тобою радіти, або не робити того, не бути таким, що йому від тебе соромно або боляче»... — ось такі питання, що їх будь-яка дитина може зрозуміти. Тому що це звичайне коло життя для дитини, особливо коли вона починає з іншими дітьми спілкуватися: хто їй друг, а хто їй недруг; що вона робить, якщо нападуть на її друга: сховається в кущі чи кинеться в бій? Якщо дитина може сказати: я хочу бути Йому другом, тоді можна в неї запитати інше: а як ти думаєш, у тебе вистачить вірності, мужності? і ось зараз, якби Христос тебе спитав: скажи, ось ти хочеш бути Моїм другом. Є що-небудь, від чого тобі соромно, чого ти не хотів би внести в нашу дружбу?.. Дитина, звичайно, скаже щось просте у своєму роді, тобто це не буде піднесене богослів'я: так, я зробив ось що: я збрехав, або так чи так вчинив недобре. — А ти справді шкодуєш? — Я шкодую, тому що це нашу дружбу порушує, не тому що це погано, а в значенні саме творчому: дружби, єдності з Богом.
До кожної речі можна підходити двояко: або це погано, от і все; або це погано, тому що... А я хочу бути Твоїм другом, отже, це біда. Ти можеш мені простити? Ти можеш мені допомогти?.. Тут, звісно, священик і батьки можуть допомогти. По-перше, іноді дитина бреше, тому що вона боїться. Дуже часто це так. Або тому, що її що-небудь так тягне, що вона не може встояти, а потім їй соромно і страшно. Щоб не було цього неправильного страху, щоб було страшно порушити дружбу — так, але не було б страшно, що мене за це покарають і одне до одного піде. Це, як я сказав, залежить не від років, а від зрілості, від обставин.
Скажімо, є обставини, які тебе чомусь учать, від чого треба відучитися потім. Я пам'ятаю, під час німецької окупації багато дітей крали в німців, і це вважали за чесноту: тому що в німців це вкрадено, отже, вони не можуть вжити це на зло, скажімо так. Але коли скінчилася окупація, діти продовжували красти, тому що вони не могли зрозуміти: яка різниця? Коли я крав тут, мене хвалили вдома; а тепер мене за це хочуть покарати... І ось тут доводиться перелаштовуватися і їм пояснювати. Тому є багато чого, що батькам доводиться пояснити дитині в таких обставинах.
До причастя ми допускаємо дітей з моменту хрещення, тому що в хрещенні вони ніби таємниче поринають у Христа і починають жити Його життям. І наша належність до Христа не залежить від кількості нашого знання. Дитина душею може знати більше, ніж її батьки або ніж дорослі люди. Тому питання не в тому, що вона стільки не знає, не розуміє і тому чи може вона причаститися… її душа ожила благодаттю Христовою, і вона (дитина) з Ним спілкується. Далі: настає момент, коли вона вже усвідомить добро, зло, правду й неправду, і тоді, можливо, настає момент, коли їй потрібно сповідатися, не обов'язково перед кожним причастям, але сповідатися; і причащатися, можливо, рідше, з підготовкою. І коли я говорю про підготовку, я говорю не про те, щоб вичитувати які-небудь молитви або постити і т.д. Можна все це зробити і не бути готовим, а підготуватися так: я зараз увійду в глибше спілкування, єдність із Христом. Ось я зараз причащуся Його Тіла й Крові, Його життя буде в мені, навіть моє тіло буде змінене цією присутністю... — щоб це була радість... Звичайно, не так можна пояснювати, як я зараз кажу, ви знаєте своїх дітей, ви можете іншою мовою говорити, але щоб це було так, щоб це була не просто чергова подія: сьогодні неділя, роззяв рота, поцілуй чашу і досить з тебе. А дитині сказати: ось, ми зараз підемо до церкви, будемо причащатися. Ми, дорослі, сьогодні не можемо причащатися, тому що ми недостатньо підготовані, але ти можеш іще... Дуже багато значить і ставлення батьків до причастя та сповіді.
Знов-таки пригадую, як одного разу я прийшов — ми жили на одній вулиці — до Лосcьких, і четверо дітей стоять, і Володимир Миколайович і його дружина підходять до кожного, вклоняються доземно й просять прощення. Я запитав: ви це завжди робите? — Ні, ми сьогодні будемо причащатися, ми напевно протягом цих тижнів чимось скривдили, ранили своїх дітей, ми не можемо причаститися без того, щоб вони нас простили... І ось цей вчинок поставив дітей і дорослих на один рівень. Не те, що батьки прощають, тому що вони завжди праві, — батькам теж потрібне прощення. Ми всі знаємо, як ми одне одного можемо скривдити. Не злісно, але якось зачепити, крикнути, смикнути, несправедливо вчинити, — самі знаєте, як буває: ви і батьки, і ви самі були дітьми. І тому коли батьки можуть підійти до дитини й сказати: я хочу причаститися, я хочу, щоб Христос мене прийняв, як друга, Він не може мене прийняти, як друга, якщо ти мені не простиш...
У Старому Заповіті, у книзі пророка Даниїла є чудове місце про те, як він молився, і несподівано він побачив, як його молитва здіймається, і раптом немов вітер її збиває і вона до неба не може здійнятися. Він тоді запитав: Господи, у чому річ? І Господь йому відповів: Твоя молитва не може піднятися над землею, тому що ти стару жінку скривдив, і вона молиться про те, щоб ти був чимось покараний і виправився. І тому твоя молитва до Мене не може дійти... Я думаю, що це дуже важливо. То був пророк, а то бабуся, тут мама-тато, а тут дитина: паралель така...
Ще одне про причастя: це — як сказати? важко і складно якоюсь мірою. Ми причащаємося Пречистому Тілу й Крові Христа. І я знаю одну сім’ю, четверо дітей, віруючі батьки, які дітям пояснили, що вони будуть їсти плоть Христа і пити Його кров. І діти так нажахалися, що вони раз і назавжди - їм тепер за сорок років — відмовилися причащатися. Тому що це їм було так подано, що по суті значило: «м'ясо і кров»...
І ось тут треба знайти спосіб дитині пояснити, що це дійсно, реальне прилучення до Христа, але, як Хом'яков в одному зі своїх творів пише: ми причащаємося Тілу Христовому, але не «м'ясу» Христовому. Тут є різниця. Хліб, що освячується, якоюсь мірою не перестає бути хлібом, тому що Бог не знищує Своє творіння для того, щоб зробити з нього щось інше. Коли Бог втілився, Він став людиною, але Його людськість була, так би мовити, людською людськістю, це не була нова людськість, ні на що не схожа. І тому коли освячуються хліб і вино, то цей Хліб благодаттю, силою Святого Духа стає немовби частиною тілесності Христа, це вино стає частиною тілесності Христа, але це не кров у такому розумінні, в якому — ну, людожер поїдає свою жертву. Це дуже важливо. Я знаю тільки один такий випадок; але подумайте: четверо дітей відпали раз і назавжди від причастя. І вони віруючі в якомусь розумінні, але причастя - нізащо. Тому коли ви будете говорити про це, може, вони питання не поставлять, але й ви не ставте питання так, щоб вони нажахалися. Тому що в Старому Заповіті уявлення про тіло — це тілесність, а кров — це життя. Тож ми причащаємося людськості, людській природі Христа і життя Христа, але це життя не тільки є Його природним життям Людини Ісуса Христа, це життя Божественне, яке в Нього влилося, коли Він став людиною.
І далі, я думаю, треба більш розбірливо і продумано це робити. Якщо ми так з'єдналися із Христом, вибрали Його найближчим, вірним другом, погодилися на те, щоб Він влився в нас і щоб ми з Ним стали, скільки можливо, єдині, щоб ми прилучилися Його людськості і Його Божеству, то як мені треба жити після цього? Як мені жити так, щоб не осквернити це тіло? Як мені жити, щоб це життя Христове не було в мені зганьблене, коли я грішу свідомо, коли я чиню неправду, коли я живу так, що це є зреченням від Бога по суті — як коли я ненавиджу когось?
І ось треба знайти для дитини різні детальні які-небудь способи після сповіді й причастя до наступної сповіді й причастя чимось доводити свою вірність. Знов-таки, не в законному розумінні «я тобі доведу», а в якомусь внутрішньому розумінні не відпадати від цієї вірності. І ось тут я не можу вам прикладів навести, тому що не знаю, я не був віруючою дитиною, у мене немає в минулому досвіду цього. Але я бачив багато дітей. Я знаю, що для кожної дитини, як і для дорослого, можна знайти щось, чим вона може довести свою вірність. Одну-єдину річ, не обов'язково все життя, тому що якщо про все життя говорити, то нічого не виходить, а одна річ: ти доведи свою вірність. Ось ти часто недобре чиниш у такому — спробуй цього не робити. Причому завдання давати людині, дорослому або дитині, чимось хоч малим доводити, це мале може бути що завгодно, не обов'язково складне, тому що дуже важливо не починати зі складного. Якщо собі поставити завдання надто складне, ти його не виконуєш, і оскільки ти переконаний, що не можеш його виконати, ти не будеш і намагатися. А щось дуже просте: це ти можеш зробити і цим довести свою вірність.
Хтось із вас пам'ятає свою першу сповідь як дитина?
Бувають катастрофи теж зі сповіддю. Пригадую, отець Олександр Шмеман, який потім в Америці був деканом Свято-Володимирської академії, довго переконував подругу своєї бабусі піти на сповідь. Вона була маленька, худенька така, десятки років не ходила, нарешті, він її вмовив, йому було тоді років двадцять, вона пішла на сповідь. Був присмерк, священик стояв стомлений. Вона підійшла: «Стань на коліна». Вона стала. Він її покрив єпитрахиллю й говорить: «Ну, а тепер відповідай: маму слухалася? Варення крала? "Отче наш" знаєш напам'ять? Ну, Бог з тобою». Вона прийшла, говорить отцю Олександрові: «Навіщо я на сповідь ходила?!». Він її сприйняв за маленьку дівчинку.
У мене був жахливий випадок один, я вам покаюся, розповім. Це було відразу після мого приїзду сюди. Наш староста мені каже: «Знаєш, на сповідь до тебе прийде одна дама, вона справляє чудове враження, але вона жахлива людина. І я не знаю, буде вона тобі правду говорити чи ні, я тобі скажу про неї все, що треба сказати». І він мені все про неї розповів. Я стою біля аналоя, підходить одна людина, друга, третя, десята. Я тільки гляну — чоловік чи жінка, щоб знати, у чоловічому чи жіночому роді говорити. Нарешті підходить якась жінка, ми прочитали молитви, потім я їй кажу, що перш ніж ви посповідаєтеся, я вам хочу кілька речей сказати. І я її добряче насварив, все їй виказав. Вона стоїть і плаче, й плаче. Коли я скінчив, вона говорить: Отче! Мені більше нема чого вам казати, Господь вам всю мою душу відкрив... Я подивився: Не та!.. Після цього я став дуже обережний. Ну, добре, у самісіньке око вцілив, а могло ж би бути зовсім «не те», а не тільки «не та».
Я думаю, що найважливіше у всій цій справі — хрещення дорослих, сповіді, причастя, життя християнського — це те, щоб усе йшло відповідно до дружби з Богом і радості, радості від того, що Він нас любить і що ми можемо Йому відповісти любов'ю і цю любов навіть малесеньким чимось довести. Це надзвичайно важлива річ, тому що так часто кажуть людям: живи згідно із заповідями: ось тобі Десять заповідей тут, все Євангеліє — вказівка на те, чого не треба робити, то ти перевіряй і кайся, кайся, кайся... І в результаті християнське життя перетворюється в суцільне пекло. До того жити можна було, а тепер уже ніяк жити не можна, тому що тільки-но я дихну — все не те... І це дуже серйозна річ, тому що з радості можна дуже багато чого зробити, а від страху або такого почуття, що все безнадійно погано, нічого не зробиш у житті. Мені здається, потрібно і дітей, і себе самих виховувати на тому, що не може бути більш дивовижної радості, ніж зустріч із Богом, дружба з Ним і бажання — так, Його потішити тим, що я намагаюся жити гідно цієї дружби. Але якщо я провалюся у цій справі, коли щось не те буде, то це не кінець усьому. Я можу прийти і сказати Йому: Прости! Ось що трапилося... Навіть часом не «Прости» сказати, а просто Йому розповісти. Я думаю, особливо дітей, але й дорослих треба на цьому виховувати, тому що надто часто священики вчать «страху Божому», і людей заплутує це поняття, тому що страх Божий це не боязнь. І отці Церкви говорили дуже зрозуміло, що є три страхи — рабський страх: ти боїшся, що тебе покарають; страх найманця, який боїться втратити свою плату; і синівський, дитячий страх, який є страхом засмутити. І ось треба забути про перші два страхи: ми ані раби, ані найманці. Тому що коли Священне Писання нам говорить «раб Божий», «раба Божа», це не значить, що ми раби. Тоді була така мова; тепер ми цією мовою не говорили б і не говоримо. Тим більше, що Христос каже: Я більше не називаю вас рабами, Я вас називаю друзями, тому що раб не знає волі свого пана, а вам Я все сказав... Ось стосунки, які у нас із Богом: дружба, довіра. Коли щось «не те», потрібно саме до Нього звернутися. Якщо ми проти Нього згрішили, то до Нього піти, а не як-небудь знайти шлях повз Нього. Звичайно, є гріхи, як є фізичні хвороби, але ми не можемо жити тим, щоб спостерігати за собою і шукати хвороби, які в нас можуть бути. Але ми повинні в собі виховувати здоров'я, і з цього здоров'я виходити, для того щоб зі свого шляху відштовхувати те, що може здоров'я неначе зменшити.
Мені здається, що Страшний суд не в тому, що ось, вам так дістанеться, а в тому, що я стану перед Богом, Який так мене любить, і раптом зрозумію, що на Його любов я відповів цілковитою байдужністю. Все життя я Йому казав: Ти люби мене і піклуйся про мене, а мені до Тебе байдуже...
У нас дуже багато писань давніх отців Церкви й подвижників, які боролися на такому рівні, на якому ми не живемо. І в них була спрямованість до Бога, але про це вони мовчать. Я пам'ятаю, якось я прийшов на сповідь до свого духівника і йому почав говорити про те, що зі мною діється, і він мене зупинив і сказав: «Ні, ти сповідай свої гріхи, а те, що між тобою і Богом відбувається, це Божа таємниця — мовчи». Я думаю, що він був неправий, правду кажучи, тому що думаю, що іноді потрібно сказати про те, який досвід у тобі народжується, яка радість, глибина, що з тобою відбувається; але це інша річ.
І отці Церкви всі наполягають на своїй гріховності, тому що вони гріховність бачать такою мірою і так, як ми її не можемо бачити. Але крім цих місць, є так багато писань святих отців про радість Божої любові, про Його прощення, про те, що Він нас любить не тільки життям, але смертю Своєю. І на жаль, ми, духовенство, дуже мало говоримо про те, про що я зараз говорив — про радість, про творчу силу радості, і багато говоримо про дисципліну. Але якщо собі уявити, що все життя я буду жити й виконувати заповіді Христові тільки зі страху, що якщо я не виконаю, то мене жаринами на тому світі, то яка Йому радість від зустрічі зі мною, коли я прийду і Йому скажу: бачиш, я все виконав, що Ти сказав, з мене нічого не візьмеш. А любові до Тебе в мене ніякої немає, я Тебе боявся все життя... Якби у вас був собачка, і ви його виховували, невже вам було б цілком достатньо, щоб він тільки боявся вашого прута: він усе робить, що я кажу, тому що знає, що інакше я його поб'ю. Це ж потворно було б! І якщо ми можемо це зрозуміти про собачку і про себе, то як не зрозуміти про себе й про Бога. Йому не потрібні раби! Йому потрібні друзі, Йому потрібні навіть не тільки друзі — сподвижники, люди, які від Нього навчилися, як жити, і хочуть жити так, як Він навчив. І що це для них радість, навіть тоді, коли це їм вартує страждання в житті.
* * *
Мені здається, часто згадують притчу Христову про овець і козлищ, про Страшний суд, звертаючи увагу тільки на суд: ось прийде Суддя, козлища в одну сторону, вівці в другу, одні в рай, інші в пекло і т.д. Але якщо ви подумаєте про те, які питання ставить Суддя, ви побачите, що це на диво втішно, тому що не питається, у що люди вірили, якого вони були сповідання, чи молилися й інші такі речі. Запитується: голодного бачив — пожалів, нагодував чи ні? Бездомного — увів у свій дім або дав йому який-небудь прихисток? Хворого — відвідав? Людину, яка була у в'язниці, ти залишив саму, тому що тобі соромно було зізнатися, що вона твій друг?.. Все питання ставиться так: ти був людиною чи ні? У тобі була людяність чи не було людяності? Якщо в тобі людяності не було, то звичайно, у божественне життя тобі рано входити. Якщо ти був людиною в повному розумінні слова, тобі відчинені двері й у божественний світ. І є багато інших місць, які нам говорять, що шлях нам відкритий.
Ну, і крім того, звичайно, є питання про те, що значить «вічні муки». Слово «вічний» протягом століть змінювало своє значення дуже багато. Коли ми говоримо про «вічне», то думаємо про нескінченність, проте я пам'ятаю одне дослідження про це слово, зараз не можу згадати, чиє, про те, що «вічне» це значить «поки вік триває», тобто поки час не добіг кінця. Потім історія закінчується і починається вічність в іншому розумінні, як життя в Бозі, і тоді закінчується все, що ми називаємо вічним.
І це мені здається дуже правдоподібно, якщо ми думаємо про те, що наше життя не починається з нами й не закінчується нами. Ми носії всієї спадковості, всієї історії, що до нас була. Інакше родовід Христа не мав би ніякого сенсу. Який нам інтерес знати всі ці імена? Але ці імена свідчать нам про те, що Христос успадкував всю людську історію, і не тільки єврейського народу, але і язичницького народу, тобто язичницьких народів, тому що в цьому родоводі згадується багато осіб, які не були ізраїльтянами, які були язичниками і влилися в цю історію. І ця історія — історія того, як покоління за поколінням приносило неначе елементи святості, богопізнання, відданості Богові, які дійшли до такої межі повноти в Божій Матері, і народився Христос як спадкоємець усієї святості, але й усієї боротьби людської. Ми так само народжуємося з цілою - я маю на увазі не біологічну спадковість — з усією спадковістю нашою; і коли ми вмираємо, наше життя теж не закінчується, не тому що наша душа продовжує жити, але й на землі не закінчується, тому що людина, яка прожила на землі, завжди лишає по собі якийсь слід, і її життя не закінчується з її смертю.
Ось приклад: у 19-му столітті французький письменник Гобіно написав трактат про нерівність людських рас. Ніхто його не читає, але він потрапив до рук Гітлерові. Гітлер прочитав і надихнувся. Чи можемо ми сказати, що Гобіно не відповідальний жодною мірою за те, що сталося в результаті цього його писання? Те саме можна сказати і про інших, які писали те чи те і які вплинули на історію за ними.
Мене завжди дуже зворушує, наприклад, те, що ми служимо панахиду й тримаємо свічки. І що ж ми говоримо на панахиді? Ми молимося про те, щоб Господь простив цій людині, цим людям їхні гріхи. Протестанти це розуміють так, що ми говоримо Богові (звичайно, не так грубо, але по суті): «Господи, ця людина, звичайно, була грішна, це був злодій, шахрай, убивця, перелюбник і т.д., але ж ми з Тобою друзі, правда? А я з ним був другом. Тож Ти заради нашої дружби прости йому». Якщо було б так, то було б цілком потворно. Але це не так. Ми перед Богом стоїмо і кажемо: «Господи, ця людина була грішна, як усі, але вона одну річ зробила, яку від неї відібрати не можна: вона запалила у моєму серці любов до неї, і через цю любов до неї вона пролила світло на цілий світ речей навколо. Завдяки тому, що вона жила, я знаю, що таке любити ближнього, або любити Батьківщину, або те, або інше. І я стою перед Тобою зі свічею, тому що я свідчу цим, що вона теж була світлом, хоч маленькою свічкою на землі». І мені це здається дуже якось важливим. Ми не просимо Бога бути несправедливим, тому що Він добрий, — це абсурд; але ми Йому кажемо: ця людина при всій гріховності прожила не даремне, вона у мені народила коштовну властивість, неначе відбиток її життя, так, зло забуто, залишилося тільки добро... Мені здається, що це не тільки втішно, що це надає сенсу цій молитві.
Дитина свідомо має прийти до сповіді, сама захотіти? Чи треба їй допомогти...
Дитину можна і не привести, і не штовхати, а відчинити їй двері. Що ви можете зробити — це їй розповісти про сповідь, як ви її знаєте, або навіть у розмові сказати (якщо те, що я сказав, має сенс для вас), чому ви сповідаєтеся, чому ми сповідаємося, що це питання зустрічі із Христом, дружби з Ним, для встановлення нових відносин, неначе дорослих. Раніше я неусвідомлено був, а тепер свідомо стаю Твоїм другом, і що цьому в мені заважає. Іноді заважає слабкість, або лінь, або... — так, дружба дружбою, а все-таки інші привабливі речі на світі...
Деякі духівники ставлять високі аскетичні вимоги що тих, хто сповідаються, у тому числі й дітей, наполягаючи, зокрема, на дотриманні суворого посту протягом кількох днів перед причастям. До одного з московських монастирів вихователька дитячого будинку привела до причастя групу дітей-сиріт. Настоятель монастиря запитав, чи дотримувалися діти посту протягом трьох днів перед цим; коли з'ясувалося, що ні, він не допустив до причастя нікого з них. При цьому він сказав: «Запам'ятайте, діти: у Бога нічого просто так не буває».
Я думаю, що він вчинив несправедливо. Я думаю, що Бог цих дітей прийняв би з любов'ю: адже вони порушили церковне правило, про яке не мали уявлення. Їх не примусили його виконати, тому що вихователька, імовірно, хотіла, щоб вони прийшли до Бога з радістю, а не з почуттям, що до Бога можна приходити тільки з натугою, що не можна до Нього просто так прийти. Уявіть собі: мати сидить у своїй кімнаті з відчиненими дверима. Вона одягнена в білу сукню, надворі весна. Її маленький хлопчик грається в саду. Він грається в піску, грається у траві, весь забруднився. І раптом згадав про маму, не головою згадав, а серце його згадало про маму, і в нього народився порив кинутися до неї, обійняти, розцілувати її, — і він біжить. І що повинна зробити мати? Його зупинити, сказати: «Про що ти думаєш? Хіба ти не бачиш, що на мені біла сукня, що ти мене всю забрудниш? Піди-но вимийся спочатку!»? Якщо вона чуйна, розумна мати, вона забуде про свою сукню, про свою білину. Вона відгукнеться на цю ласкаву любов дитини, візьме її на коліна, обійме, дасть їй себе розцілувати —і забруднити і сукню, і обличчя її, і потім відпустить назад гратися. Так, мені здається, Бог до нас ставиться. Тому коли дитина приходить до причастя, вона має приходити з поривом, з радістю: я йду до Христа, Який, як мама, мене любить, Який хоче мене обійняти, Який хоче мене приголубити, Який мені дозволяє, незважаючи на те, що Він Бог, бути Його хлопчиком або дівчинкою... Ось як треба ставитися до дитини, яка приходить до причастя .
А що стосується гідності, то, вибачте мені, мільйони людей постують і дотримуються суворого посту і перед причастям, і в інших обставинах, а чи можна сказати чесно, що від цього вони стають кращими, тобто ближче до Бога? Ні, не можна. Дуже часто треба було б сказати: краще б ти не був таким святенником, таким вірним виконавцем всіх уставів — і не забував про любов і про милість, і про прощення, і про всі чесноти, про які говорить Христос.
Мені пригадується розповідь із життя святителя Філарета Московського про те, як в одному селі був священик питущий, а в іншому селі всі жителі спилися, і місцевому священикові несила було там залишатися. І Філарет подумав: ану ж бо з'єднаю п'яного священика із п'яними парафіянами, тому що я однаково нічого не можу для них зробити. Він так і вчинив. Питущий священик прийшов у п'яне село, звернувся до парафіян і сказав: «Ось яке становище. Владика зневірився і у вас, і в мені: ми п'яниці. Але я, як священик, зобов'язаний служити Божественну Літургію щонеділі, у кожне свято, і на Літургії причащатися, незважаючи на те, що я п'яниця. То я вам ось що пропоную: приходьте і будемо всі разом причащатися; разом причащатися, плачучи над собою, каючись перед Богом у тому, що ми не гідні підходити до Нього, але що ми віримо в Його милість». І що ж сталося?
Із житія митрополита Філарета ми довідуємося, що від здивування, від подяки і від дії Святого Духа через таїнство і безпосередньо на їхні душі, які відкрилися Богові, все село почало змінюватися; через якийсь час пияцтво минуло: і священик став тверезий, і жителі села стали тверезими. Ось приклад. Вони не постили, вони не додержувалися суворо уставу, вони прийшли до Бога, тому що Він був єдиний, Хто їх зумів любити невартими. Є таке прислів'я: «Полюби мене в чорній, а в білій і абихто полюбить»... Ось так і буває. І я переконаний, що якщо людина через недбайливість порушує якісь правила, потрібно їй це зауважити. Але якщо вона просто про них не знає або в неї не вистачає сил, віри, переконання, що це необхідно або потрібно, то треба їй дати досвід близькості з Богом, а не вимагати від неї виконання правил.
Тому я думаю, що в цьому разі священик вчинив несправедливо. Він мав би допустити всіх дітей до причастя після, можливо, спільної бесіди і короткої, але вдумливої особистої сповіді з кожною дитиною, причому говорити він повинен не про те, що дитина порушила такі-то правила, а про Христа, про любов Божу...
Та я просто розповім, що я роблю, коли до мене приходить дитина вперше сповідатися. Зазвичай вона приносить папірець, на якому мамуся написала цілий список її провин. Вона починає читати, я її спиняю: «Хто склав цей список?» — «Мама». — «А ти згоден із цим списком?» — «Так, якщо мама каже, що це недобре». — «Давай відкладемо цей список і поговоримо. Ти що-небудь про Христа знаєш?» — «Так, мені мама розповідала і мені вголос читали Євангеліє». — «І як тобі здається: тобі подобається Христос, ти хотів би з Ним познайомитися і здружитися?» Дитина думає якийсь час і звичайно говорить: «Так, я хотів би, щоб Він став моїм другом». — «А ти знаєш, що таке дружба? Дружба полягає в тому, щоб бути вірним своєму другові у всьому, робити все можливе, щоб його не засмучувати, докладати всіх своїх сил, щоб йому радість дати. Якщо він старший, розумніший або кращий від тебе, зробити все можливе, щоб бути на нього схожим. Як ти думаєш: тобі хотілося б такі відносини дружби мати із Христом?» — «Так, я хотів би бути Його другом!» — «Тоді ось що. Забудь про цей список і скажи мені: якби зараз перед тобою стояв Христос видимий (невидимо Він стоїть тут) і тебе запитав: «Скажи, чи є в тебе щось, що тобі соромно Мені сказати або про що соромно, щоб Я знав навіть без того, щоб ти сказав?» Що б ти сказав?» І дитина говорить: «Я брехав, я робив те, інше. Мені соромно було б, щоб Христос це знав — а Він же знає. Як же бути?» — «А ти Йому сам скажи, не так, щоб Він знав без тебе, поза тобою, а ти Йому просто скажи все: що ти крав цукерки, що ти брехав, що ти не слухався, тому що тобі було лінь, що ти глузував із деяких своїх товаришів, що ти був невірний своїй дружбі.
Наприклад, коли твого друга інші хлопчики кривдили, з нього сміялися, іноді навіть, можливо, й били його, ти заступався за нього? Ти ставав поруч із ним зі словами: якщо хочете його бити, і мене бийте?» — «Ні». — «Ось у цьому ти кайся». І так можна дитину навчити каятися в реальних її гріхах, але заради дружби з Богом, заради дружби із Христом, тому що Христос є її Другом, і печатка дружби — це вірність, це бажання давати радість другові й ніколи не бути причиною прикрості або болю для нього. Ось як потрібно говорити з дитиною.
А те, що стосується дитини, стосується також і дорослих, тому що безліч дорослих приходять до сповіді так само, як дитина, зі списком гріхів, знаючи, що те, друге і третє не треба робити, але не тому сповідає їх, що це порушує його дружбу з Богом, калічить його, не дає можливості йому назватися Христовим другом, а з іншої причини. І в цьому списки не допомагають. Вони дають людині знання про гріхи, про які в неї уявлення не було і які їй не потрібно знати, тому що вони не належать ні її віку, ні її статі, ні її розвитку. Але потрібно її вчити в саму себе вдивлятися, шукати в Євангелії ті місця, від яких палає серце, зроджується бажання піти за цими вказівками, ясніє розум, твердість волі зростає. І ось якщо хлопчик, або дівчинка, або дорослий порушує це, він порушує свою вірність Богові в тому, в чому вона вже у зародку існувала. Ось де треба починати питання про сповідь. А списки — ні!
Що стосується питань статевого життя, то їх не можна зачіпати грубо. Треба знайти якийсь спосіб сказати дитині (або й дорослій людині теж) про цнотливість, про те, як вона ставиться до свого тіла, про те, як вона ставиться до тіла інших людей, чи дивиться вона на нього із благоговінням, цнотливо, чи ні. Проте ніколи не описувати ніяких гріхів, яких, можливо, вона й не знає, і не давати їй списків гріхів, про які вона ніколи не чула. Я пам'ятаю одного чоловіка — це було багато років тому — якому священик дав список гріхів, і ця цинічна, невіруюча людина повернула список зі словами: «З якою цікавістю я цей список прочитав! Мені й на думку все це не спадало. Як це було цікаво, як захопливо, і як я буду над цим думати й грати уявою!» Чи цього ви хочете, коли даєте людині список гріхів? Чи можете ви впевнено сказати, що вона його сприйме саме з покаянним почуттям? Ні, не можете. Тому стережіться цього.
А що стосується допущення або недопущення до причастя на підставі посту, то тут потрібно розуміти відмінність. Є люди, яким потрібно причаститися в першу чергу, тому що це буде перший їхній живий контакт із Богом, і вони не можуть приготуватися до нього просто утриманням від тієї чи тієї їжі. Для них це незрозуміло, не суттєво. Я сповідав протягом кількох років людей, які ніколи до того не бували в церкві й ніколи не сповідалися, хоча були колись у дитинстві таємно хрещені. Таким людям потрібно допомогти зазирнути в себе, поглянути на Бога і встановити нові стосунки; і причаститися не на тій підставі, що вони виклали всю свою душу й цілком висповідали всі свої гріхи, а тому, що вони приходять до Того, Хто може їм дати Життя. Причастя Святих Таїн — це Життя, що дається їм, нам. Це не значить, що ми можемо легко давати таїнство, але це значить, що іноді людині необхідно причаститися для того, щоб пізнати Бога.
Розповім одну пригоду. Майже п'ятдесят років тому до мене прийшла молода жінка з питанням: «Я належу до віруючої родини. Мене щороку змушують на Великдень причащатися. Я не вірю ні в Бога, ні в причастя, ні в Христа, ні в Церкву, ні в що, і я не можу продовжувати приймати причастя за таких обставин. Що мені робити?» Я сказав: «Питання вирішено, — якщо ти прийдеш причащатися, я тобі відмовлю в причасті за таких обставин; але я з тобою хочу поговорити про це». І впродовж усього посту щоп'ятниці вона до мене приходила, і я з нею ділився тим незначним знанням, яке маю, і тим невеликим досвідом, що в мене зібрався за роки. І коли ми дійшли до Великої п'ятниці, виявилося, що я не зумів їй нічого передати, і вона просто змарнувала час на розмови зі мною.
Я їй сказав: «Знаєш, я тобі нічого не зміг дати, твоя родина нічого тобі не зуміла відкрити. Ходімо і будемо молити Бога про те, щоб Він це зробив Сам». Ми пішли в храм, стали на коліна перед Плащаницею, і я спитав у Бога: Господи, що мені сказати цій дівчині, щоб їй відкрити шлях до Тебе?.. І раптом пройняла мене думка (тоді, протягом всієї цієї зустрічі я чинив, — як би то сказати? — «на віру», тобто з упевненістю, що Бог хоче спасти цю людину, хоч як би мені здавалося це незрозумілим, хоч яким би незрозумілим шляхом Він ішов). Мені спало на думку її запитати: «Чи потрібно для тебе знайти Бога чи ні?» Вона відповіла: «Якщо Бога немає, то й сенсу життя немає, і жити я не хочу. Що мені робити?» Я відповів: «Не знаю!» — і поставив Богові друге запитання: що їй робити і що мені робити? що я повинен їй сказати?.. Згодом відповідь мені прийшла, я їй сказав: «Якщо ти виконаєш те, що я тобі скажу, то я тобі від імені Бога обіцяю, що ти знайдеш віру». Вона сказала: «Так! А що робити?» І я знову відповів: «Не знаю, давай далі молитися».
І продовжував молитися; і зродилася думка, яка мене налякала, але яку я мав за свій обов’язок повторити, тому що, запитавши Бога, я вважав, що неможливо ніби «заборонити» Йому користуватися мною для відповіді. Я їй сказав: «Ось тобі відповідь. Завтра, у Велику суботу, я служитиму Літургію. Ти підійдеш до причастя, але перед тим, як причаститися, ти зупинишся й уголос мені скажеш: Господи, мої батьки мені нічого не дали; Твоя Церква мене обдурила й нічого мені не дала, Твої священики мені нічого не зуміли передати, і тепер я стою перед Тобою з питанням. Якщо Ти не відповіси мені на це питання Сам, я йду і ніколи до Тебе не повернуся».
Вона на це заперечила: «Якщо Бог є, це блюзнірство, я не можу цього сказати». Я відповів: «Ні, ти це скажеш, тому що я буду відповідати за твої слова». І вона прийшла й сказала ці страшні слова і причастилася Святих Таїн. Я того самого дня виїхав до Франції і одержав від неї записку: «Я ще не знаю, чи є Бог, але впевнено можу сказати: те, що я одержала в причасті, було не хліб і не вино, а щось зовсім інше». І тут почався її духовний шлях.
Це я кажу для того, щоб наголосити, що не дотримання правил відкриває нам шлях до Бога. Коли цей шлях уже відкрився, тоді правила можуть бути нам за милицю, — не умовою для того, щоб підійти до Бога, а милицею, яка нам допомагає іти до Нього на зустріч, на прилучення, на спільне життя. Але коли цей шлях ще не відкрився, ніякі правила не допоможуть.
* * *
Ми примудряємося перетворити в неприємний обов'язок те, що могло би бути справжнісінькою радістю. Пригадую, якось я дорогою до церкви зайшов за Лосськими (ми жили в Парижі на одній вулиці). Вони збираються, одягли трьох дітей, а четвертий стоїть і чекає, але його не одягають. Він запитав: «А я що?» І батько відповів: «Ти так поводився цього тижня, що тобі в церкві нема чого робити! До церкви ходити — це честь, це привілей; якщо ти увесь тиждень поводився не як християнин, а як бісеня, то сиди в тьмі кромішній, сиди вдома"…
А ми робимо навпаки; ми говоримо: Ну, піди, піди, покайся, скажи отцеві... або щось на зразок цього. І в результаті зустріч із Богом усе більше перетворюється на обов’язок, необхідність, а часом навіть і просто на дуже неприємну карикатуру Страшного суду. Спочатку втовкмачують дитині, як їй буде жахливо і страшно зізнаватися в гріхах, а потім її силою туди женуть; і це, я думаю, недобре.
Сповідаються в нас діти із семи років, іноді трохи молодші або трохи старші, залежно від того, чи досягли вони віку, коли можуть мати судження про свої вчинки. Іноді дитина приходить і дає довгий список своїх гріхів; і ви знаєте, що гріхи ж записала мамуся, тому що для неї ці різні вчинки чимось неприємні. А якщо запитаєш дитину: «А ти справді відчуваєш, що це дуже погано?» — вона часто дивиться, каже: «Ні...» — «А чому ж ти це сповідаєш?» — «Мама сказала».
Піст для дітей треба проводити розумно, тобто так, щоб він не був суцільною і непотрібною мукою, а мав би виховну вартість. Мені здається, для дитини важливіше почати піст із якогось морального подвигу. Треба їй запропонувати, дати їй можливість обмежити себе в тому, де більше виявляються ласощі, жадібність... Потрібно, щоб вона це робила, скільки може, усвідомлюючи, що цим вона утверджує свою відданість Богові, перемагає в собі ті чи інші негативні схильності, досягає влади над собою, самовладання, учиться керувати собою. І треба поступово збільшувати піст, у міру того як дитина може це зробити. Зрозуміло, що немає потреби їсти м'ясо: вегетаріанці ніколи його не їдять і при цьому живуть і процвітають, тому неправильно казати, що дитина не може постити без м'яса. Але, з другого боку, треба враховувати, що дитина може зробити за станом здоров'я та з огляду на її міцність.
У Євангелії є багато згадок про дітей. Христос звертається до апостолів. «Будьте як діти». Скажіть, виховання — процес однобічний чи ж він має зворотній, не менш важливий зв'язок, корисний для старшого, як і для молодшого?
Розумієте, в цьому питанні є дві половини. Я хотів би почати з останньої. Якоюсь мірою взаємодія завжди є, але в дуже багатьох батьків, вихователів і в багатьох священиків ілюзія, що вони повинні вчити, а інші повинні вчитися, проте є багато речей, яких можна навчитися від учнів, від дітей. І в першу чергу той, хто хоче або повинен учити, покликаний учитися вслухуватися і вдивлятися. Дитина говорить не дорослою мовою, але вона завжди говорить про речі, які мають величезне значення. Вона відкриває світ із такою неповторною швидкістю — адже на неї сиплеться історія тисячоліть, і вона повинна протягом короткого часу в усьому розібратися і зайняти свою позицію. І ось батьки й наставники гадають, що вони можуть вибрати із цього комплексу те, що їм потрібно або вигідно, те, чому вони самі навчилися, і втирати це в дитину, щоб вона непомітно оформилася за їхнім зразком та уявленням. Насправді ж дитина могла б їх самих навчити бачити речі, як вони є, а не як їх уявляють дорослі. Дорослі не чутливі до того, що діти гостро сприймають і переживають. Ось приклад із нашого емігрантського минулого життя. Був серед нас чудовий священик, духовний і молитовний, і дивовижний проповідник. І хтось надумався попросити його виступити перед дітьми. Зібрали дітей від 7 до 15 років, уздовж стін розсілися дорослі, і запрошений провів бесіду, після якої дорослі були в цілковитому захваті. І професор Зандер, учень отця Сергія Булгакова, спіймав якесь хлоп'я років семи і запитує з нетерпінням: «Ну? Як було?» І хлопченя відповіло: «Було так цікаво, тільки шкода, що отець не вірить у те, що він каже!» Він помилився, отець вірив, але він не вмів це дітям передати, жоден із дорослих цього не зауважив, а дитина помітила, що все сказано було з якоїсь відстані, а не в процесі глибинного спілкування.
Це дуже важливо для батьків, вихователів, для всіх, хто займається дітьми: слухати. Слухати зі жвавим інтересом, розуміючи, що дитина знає більше, ніж ти уявляєш, і їй доступно більше, ніж тобі. Ти вже звик до цього світу, а в неї погляд не звик, слух не звик, чуття не звикло...
А тепер інша тема. Так, Євангеліє нам каже: будьте як діти. Але воно не каже: будьте недоуками до дня вашої кончини. Це трагічна річ у досвіді тих, хто навчає, коли вони думають, що їм нема потреби прислухатися до таємничого ходу людської душі. У результаті послух, що означає і етимологічно, і аскетично спробу навчитися слухати всією своєю істотою, щоб перерости себе, долучитися до більшого досвіду, ніж ти, перетворюється в поневолення. «Тобі сказано — так і роби!» У результаті замість того, щоб виховувати зрілих людей, ми виховуємо людей, заражених інфантилізмом. Таких людей, які за умови, що вони достатньо слухняні й пасивні, будуть твоєю тінню. Якщо вони не такі, вони завиють і збунтуються проти тебе, проти школи, проти церкви, проти армії, проти чого хочете, замість того, щоб зі спілкування з нами навчитися самостійно вирішувати найскладніші питання.
Одна з найбільш характерних рис дітей — це довірливість. Здатність із напруженим інтересом слухати. І ми це вбиваємо в них і в собі. Ми повинні вчитися в дітей свіжості світосприймання, коли все нове щодня!
Часто люди думають, що можна вивчити людину, прозирнути в ній усі її можливості, скласти проект і потім змусити людину відповідати цьому проекту. Це помилка і злочин, який чинять окремі люди в сім’ях, і суспільства людські, й ідеологічні угруповання як віруючих, так і невіруючих людей. У сім’ях це набуває часом трагічного аспекту. Батьки заздалегідь знають, у чому щастя їхніх дітей, і змушують їх бути щасливими так, як, їм здається, треба бути щасливими. Це стосується і подружніх пар, це стосується і дружб: «ні, я знаю, що для тебе корисніше, я знаю, що для тебе краще"... І нещасна жертва цієї вбивчої, задушливої любові, що крає душу й життя, готова часом благати: та перестань ти мене любити — але дай мені волю!