Віра з надією
Коли їй виповнилося 16, то з дитячого будинку її відправили доживати в будинок престарілих. Але Віра дуже любить життя, щоб так просто здатися. Вона народила і виховала двох дітей, незважаючи на те, що у неї не було ні батьків, ні чоловіка, ні рук...
Ця жінка не може навіть перехреститися. Вона народилася без рук. І коли стоїть вона в храмі, то моляться тільки її очі. І ще серце. І один лише Господь знає все те, про що просить у молитвах її душа. Про що сумує, чим утішається. Що дає любов та надію їй, тій, яка отримала при народженні гарне християнське ім'я Віра.
- Народилася я в Оренбурзькій області, там є таке місто - Соль-Ілецьк. Ну от тільки те, що народилася - це я знаю по своїх метриках... Так як я народилася без обох рук, я так думаю, мама злякалася і здала мене. Потім я опинилася в Челябінському дитячому будинку, місто Куса, є таке місто...
Все моє дитинство пройшло в дитячому будинку, мені дуже там подобалося.
Зараз говорять іноді такі страшні речі про дитячі будинки. Я думаю: Господи, ось якби показали мене по телевізору, я б сказала, що наш дитячий будинок такий хороший, ми усі там не сварилися, не лаялися, нічого! Ми всі дружно жили.
У їдальні, я пам'ятаю, були довгі дерев'яні столи, лавки дерев'яні. Годували гороховою кашею - пам'ятаю, я дітям якось приготувала, вони не захотіли їсти, а я із задоволенням! Адже ж нам від сніданку до обіду в дитбудинку нічого не дають, і ми до того звикли їсти все, не вибираємо нічого... Я й зараз можу будь-яку кашу з'їсти, не копирсаюся в їжі.
І вишивати нас навчили, я і вишивала, і шила, ми все-все самі шили, нам в дитячому будинку нічого не купували.
- Ногами шили?
- Ногами, все-все самі шили. І мене ще рятувало, що я до того настирлива, наполеглива була! Припустімо, не можу голку тримати - все одно примушу! Все одно змушу себе навчитися хрестиком вишивати, прасувати, щоб не відставати від інших!
... Не те що би гіркота... щось знаєте - дитсадівське, бо ж свого нічого не маєш, навіть олівця власного! І ось... не знаю, мене постійно щось тягнуло, я якось відчувала - щось є рідне.
Дитинство є дитинство - про що думаєш? У своєму середовищі я якось нічого не помічала. А потім, коли скінчила 8 класів, і постало питання... Директор не розрахував мої можливості, мої сили, і вирішив мене відправити в будинок престарілих.
Уявіть, мене, 16-річну дівчину, привезли в будинок престарілих. Теж у Челябінській області, станція Полєтаєва. І коли мене привезли, я зайшла, великий хол такий - тут диван, тут небіжчик лежав, тут небіжчик...
Старість є старість, ніхто з нас повз неї не пройде, всі будемо там. Але уявіть: 16-річній дівчині - запах, і тут небіжчик, і тут...
Мене страх і жах охопив. Я до того плакала! Де я взяла потім силу волі, звідки, що я взяла? Правда, жаліли мене там співробітники, і я вирішила на цьому своє життя не зупиняти, а йти далі. І я пішла в денну школу.
Для всіх це було страшною дикістю - як вона буде писати, як буде книгу гортати? І коли була перерва, відкривали двері - тисячі очей на мене дивилися, розумієте, що було у мене в душі?
Але я не подавала вигляду. Кажу - «треба, треба». Життя триває, треба далі йти.
У дитячому будинку через те, що ми всі були інваліди, хто повільно, хто як писав. І в дитячому будинку я писала бородою і плечем. А в здоровій школі пишуть швидко, і я затискала ручку зубами, стала писати швидше. Потім це все затихло... стали звикати до мене.
Моя завзятість пройшла - ніби я вступила відразу у доросле життя, моментально. Космонавти, як кажуть, перш ніж злетіти, дуже довго тренуються. А у мене було без цього тренування.
Випускний вечір, в чому буду одягнена... Всі, у кого були батьки - звичайно, були краще одягнені. А в мене було біле скромне плаття в жовту смужку, а на ногах були шкіряні тапочки, в яких бабусь ховають. Правда, єдине - кольором були світлі. Знаєте, мені хотілося гарно одягтися, але я все одно пішла! Я кажу - «Господи, була б душа!» Все одно ніхто не помітив...
«... Всі, хто дивився на муки Віри, дивувалися цьому диву і терпінню мучениці.
Але вона мовчки терпіла страждання, ніби били не по її тілу, а по чужому... »
(Страждання святих мучениць Віри, Надії, Любові та Софії - житія Святих).
- Коли я скінчила 10 класів, поїхала до Челябінська - в облсобес. І мені дали ось цю адресу - Калузький сільхозтехнікум, інтернат. Написала я сюди, прийшла відповідь - «приїжджай». Приїхала...
Вже потім я дізналася, що говорили: «Господи, хто за нею тут доглядати буде?..» - і все інше таке подумали... Це потім мені сказали, я про це не знала.
Я здала добре іспити, потім дивлюся - клумба у траві була заросла. Просапала клумбу, ми в дитячому будинку грядки весь час пололи. Потім довелося мені в підвалі, де продукти зберігалися, з однією дівчинкою вимити підлогу. І як подивилися, що я повністю себе забезпечую, сама вдягаюся - вирішили мене залишити. Потім вирішили мене залишити працювати в технікумі, де я працювала вихователем. Уявіть, який з мене вихователь, коли я з ними рік тому ще по деревах лазила, по садках ...
Коли навчальний рік настав, я познайомилася з хлопцем - він на два роки старший від мене був. Зараз я вже й не пам'ятаю, як так вийшло, що ми зійшлися. Потім, коли я сказала, що вагітна, він мені так сказав: «Ти зроби аборт, не впораєшся! Уяви, що треба годувати, сповивати... ти не впораєшся!» А мені так хотілося дівчинку, до того мріяла про дівчинку!..
У мене навіть свого житла не було. Взагалі не було! Я жила в гуртожитку, і як це я змогла - чи то, правда, була така сильна ... Уявляєте - у мене навіть не було житла! Директор сказав: «Народиш - куди хочеш дівайся!» А я собі ходила і не думала про це. На що я сподівалася - поняття не маю.
І ось народилася у мене в червні дочка, яку я назвала Іраїдою, на честь моєї матері.
Кута у мене не було, потім мені все ж таки в соцзабезі допомогли - вибили кімнатку таку, яка зараз на території монастиря знаходиться. Уявіть - з високою стелею, без зручностей, води немає, топити піч треба... Уявіть, як я жила - келія така волога.
Ну чого - легенько там ще. Зубами там штанці візьму, за сорочечку, і зубами - перекласти її, сяду на стілець ногами. Ногами все - сорочечку зніму, поміняю, підмию. Купаю також, у ванну покладу. А уявіть, пелюшки, сорочечки - все це прання без кінця. Все зубами, ногами. Воду зубами - все це треба принести, відвезти. Але я не падала духом, не помічала всього цього.
І ось зараз, коли ходять вагітні, я всіх попереджаю: «Перш за все бережіть груди!» А мені цього ніхто не сказав. Тому я отримала мастит - це була така страшна біль, Господи! Взагалі. Не знаю, як я стерпіла це все - сльози ллються, був такий стан, хоч на стелю лізь! Я деколи замислююсь: «Господи, як я це все пережила?..»
Іринці було три роки, і приїхали з газети... з журналу «Робітниця». Взяли інтерв'ю у мене, і мені стало приходити багато листів, посилок. Я зараз своїм дітям кажу: «Діти, Господь Бог все бачить. Він побачить - хто саме хоче жити, він завжди віддячить, завжди!»
І один лист був як із казенною адресою, виявляється, він в ув'язненні сидів. У нас зав'язалася переписка, і потім, через кілька місяців, я поїхала туди, на Україну. Розписалися ми в тюрмі. Коли я завагітніла, він сказав: «Дивись, я тобі допомогти не зможу». Його батьки, правда, пообіцяли допомогти, але потім відмовилися.
Знаєте, що погано в дитячому будинку? Там неможливо набратися життєвого досвіду. Ми всі, з дитбудинку - до того прості! Я відчула зраду, коли його мама нам писала, мого чоловіка батьки писали - називали мене Жанною Д'Арк, захоплювалися мною, і все таке інше. І в мене Іринка одна ще тоді була, кудись я могла з'їздити, ще щось. А коли в мене народився син, вони ж знають, що я вже нікуди не зможу... І ось вони такий лист написали: «Ти знала, мовляв, за кого виходиш».
Ми ж не зустрічалися ще, а вони вже засудили - в тому, що не змогла витягти їх сина. Потім я кажу: «Давай розлучимося». А він цього чекав. Йому було соромно першим попросити розлучення, і я першою запропонувала, він ніби чекав цього. Прямо аж зрадів...
«...Хто б міг зазнати таких мук і не помер би миттєво?
Однак Господь підкріплював мученицю, щоб міцна сила Божа прославилася в немічній посудині людській...»
(Страждання святих мучениць Віри, Надії, Любові та Софії - житія Святих).
Один зі Святих отців, розмірковуючи про життя, про людські долі, писав: «Є люди, які дійшли до межі скорботи. Їм здається, що загибель навколо них. Нехай вони будуть утішені. Коли людина доходить до такого стану, коли йому закриті всі шляхи в горизонтальній площині, йому відкривається дорога вгору. І вода, стиснута з усіх боків, піднімається вгору. І душа, стиснута, здавлена, обмежена скорботою, піднімається до неба, волає до Бога про допомогу. Високі дерева обмежують наш погляд. Але за цими деревами, крізь туман, вгадуються прекрасні далечі. Так і горизонт розуму людського обмежений високою вірою. Коли виснажується знання, то настає та рятівна мить, коли віра відкриває для серця свої рятівні двері туди, де починається нескінченність».
- Я коли в 1969 році приїхала сюди, я в серпні приїхала ... значить, в 1970 році перший раз я пішла на це джерело. Про нього так говорили - цілюща вода. У Бога ми не вірили, а в джерело всі вірили. Спочатку, бувало, Господи, прийду до церкви - нічого не розуміла. Так тяжко стояти було, думаю: «Господи, ну коли ж скінчиться?» А потім стала втягуватися, втягуватися ...
По-особливому відчуваю себе біля ікони Казанської Божої Матері. Єдина ікона, до якої, коли підходжу, я плакати починаю, і відразу все-все пригадується, де я нагрішила, відразу всі ці гріхи починаю розповідати. Ніякої ікони у мене такої немає, а от з цією, Казанською Божою Матір'ю, у мене постійно - як підійду - поговорю, відразу ніби полегшення якесь.
Хтось мною керує, тому що я зараз говорю - не може, щоб людина ось це... Він бачить, що я прагну жити. Я хочу все робити, тому Він поряд зі мною, той ангел, або як його назвати, не знаю!
Я недавно, через стільки років, отримала лист від рідних. Перед Великоднем буває прощальна неділя. І я, вже коли ми в церкві попросили у всіх пробачення, потім пішла в ліс і так плакала-плакала, дивилася на небо і говорила: «Матусю, прости мене за всі мої гріхи, я на тебе не ображаюся!» Я плакала і просила у неї вибачення...
Зовсім недавно дізналася Віра про одне, як вона розуміє тепер, не випадкове співпадіння в своєму житті. Про те, що 31 липня, день, коли з'явилася вона на світ, збігається зі святом чудотворного образу Калузької Божої Матері. Ікони, явленої саме на Калузької землі, куди привела доля і її, дівчинку з далекого Уралу.
І ще одна, найголовніша життєва обставина, як вважає Віра, - не випадково благословив її Господь. Він привів її в святе місце, де колись знаходилася древня обитель - монастир, заснований 5 століть тому ченцем-відлюдником преподобним Тихоном, який обрав саме це місце для усамітнення і молитовного спілкування з Богом. Монах цей так нехтував зручностями життя, що оселився в дуплі велетенського дуба. Їжею йому служили трави і коріння, а воду пив він з джерела, яке викопав сам.
І тут, на тому самому місці, де відбувався цей молитовний життєвий подвиг святого чудотворця та покровителя Калузької землі преподобного Тихона, доля Віри, жінки без обох рук, занесеної в ці святі місця, виглядає в особливому промислительному світлі Божої любові, Божого захисту і Божого милосердя.
«Коли краса ваша буде через муки віднята від вас,
Господь прикрасить вас небесною вродою, якої око людське ніколи не бачило»
(Страждання святих мучениць Віри, Надії, Любові та Софії - житія Святих).
Я своїм дітям завжди кажу: «Господи... я б зараз взяла б ... ну, я ще не знала, що вона померла. Я б зараз взяла б ... так хочеться за мамою подоглядати!»
Треба ж, наша країна велика - Росія, а ось саме в це святе місце привело мене! І знаєте, я всім пишаюся! Дай мені зараз в іншому місці щось розкішне - я ніколи не поїду! Мене сам Бог сюди привів. Тому що він жив все життя в нужді - в дуплі ж починав жити сам преподобний. І я так само почала жити - у мене, як то кажуть, ні ліжка, нічого не було! Саме в келії я починала жити - в чотирьох стінах. Він у дуплі, а я - серед...
Ті, хто тут живуть, на цьому святому місці, щасливі! Раніше бувало - за скільки кілометрів їздили в ту ж церкву на екскурсії і все інше, а ми живемо на святому місці.
От кажуть, росіяни - некультурні і все інше. Неправда, я кажу! У тому ж селі ми заходимо в монастир - все! Ми там не плюнемо, не куримо, матом не лаємося - нічого. А можемо ж! Ніби нас Господь Бог відразу перевиховує.
А коли виходиш з монастиря - йдеш, а молодь там то палить, то матом лається... Раніше не відчувала, знаєте, а зараз таку спокусу відчуваю! Мені хочеться сказати: "Ну що ж ти лаєшся!» Але щоб йому сказати, треба пояснити, щоб він правильно зрозумів, щоб він на тебе не образився! І часом тому промовчу, але думаю - хоч би допоміг Бог!
Або ось п'яного бачу. У нас... раніше якось засуджували, а зараз я думаю - він же і сам не радий, що п'є, радий би кинути, але не може! Розумієте - не може... І я навіть не те, що не засуджую, я думаю: «Господи, допоможи йому» - і все.
У мене ім'я Віра, і знаєте, я не те, що пишаюся - але воно мені до того подобається! І не треба мені іншого імені. Те, що це Віра - є навіть символ Віри - така молитва є. Все починається Вірою, знову - Віра, Надія, Любов. Я щаслива, що я не падаю духом. У мене діти є, те, що зараз весна настане, що я буду в землі копирсатися, на городі працювати - ось це я щаслива, що користь принесу.
Звичайно, я ще щаслива, що принесла країні користь - хороших дітей виростила! А вони вже дорослі, те, що я могла, я дала, тепер вже від них багато чого залежить! Щаслива я, нещаслива - лукавити не хочу. Ось Господь Бог вам скаже. Подивиться цю передачу і скаже Господь Бог - щаслива я чи ні".
Кажуть, що обрані куштують радість через страждання. Сльози в очах цієї жінки - ледве вловима мить. Як легка хмара, або як весняний туман, безслідно зникає разом зі снігом. Найчастіше вона посміхається, і посмішка у неї відкрита, добра, світла, довірлива. Без слів говорить про те, що для неї життя без рук не означає життя без крил. І що не випадково назвали її Віра. Вона хотіла плакати, але змінила сльози на радість.