Євген Сверстюк про вічне...
Віра в поезії
* * *
Господи, Ти не дав мені упасти духом,
Ти навчив мене стояти і світити поки живий,
Тільки перед Тобою падаю на коліна в тихій молитві.
Оживи нас Духом Твоїм Святим,
Пробуди нас до життя за Твоїм Законом.
...
Ми маємо Твій заповіт любові,
Ми маємо йти кроками діяльної любові і сіяти,
Але тільки чудом Твоїм
Може статись оновлення...
* * *
Розкрутилось, зійшло з орбіти
І пішло у словесний ріст.
Скороспілі, шкідливі діти
Загубили щось дуже просте,
Розтоптали щось дуже давнє,
І забули щось дуже вічне,
Найчистіше –
Молитву й піст.
ОПОРИ
В простоті серця
Він хотів примирити з Небом
усіх непримиренних
поставити усі стани
на сповідь без покривал
закликати Русь до самоочищення
і нагадати всім
що єдина служба на землі
це служба Богові
… давня етика краю дитинства
Він виконував у серці
найбільшу в світі реформу
реформу душ
Край зачерствілої байдужності
воскресити діяльною любов’ю
і усіх ворогуючих кругом
примирити Словом
яке було початком всього
А ЧОВЕН ВЖЕ НА РИФ
Хвилі радості – дні розплати,
А човен вже на риф жене.
Можна вже перейти всі утрати,
Відстраждати й спалити мости.
Можна навіть уже попрощатись...
Але як це по-людськи: ждати,
Хай ця чаша мине...
Скільки пам'ять — око за око!
Всі віки — тільки тьма в очах...
Як то треба злетіти високо,
Щоб узріти спасенний шлях
Всепрощення і дух любові,
Вільне слово надії — всім,
Марноту безкінечних пімст…
Але як по-земному глибоко:
Я приніс вам не мир — меча.
Все під сонцем, що жити хоче,
Поривається в цвіт і плід.
Його вітер життя толочить,
Його хвиля війни змиває.
Воно просто на брук лягає
І стікає потоком в рів...
Але де ті, що вільно хочуть
Вмерти й стати сіллю землі?
Розкрутилось, зійшло з орбіти
І пішло у словесний ріст...
Скороспілі шкодливі діти
Розтоптали щось дуже просто,
Загубили щось дуже давнє
І забули щось дуже вічне:
Дух святині, молитву й піст.
Все держиться на гранях міри —
Тонких струнах, які з основ
Живлять дух і проміння віри.
Віри тої, що гори ворушить.
Що тримає на хвилях моря.
Що веде крізь безодні горя —
Тільки віри! На хвилях віри
Ожива всетворяща любов.
РІЗДВЯНИЙ ВІРШ
«Мають нори лисиці і гнізда
Птахи небесні. Син же Чоловічий
Не має де голови прихилити»
Мт 8,20
В наш світ
Він прийшов уже гнаним:
Йому поклонились волхви,
але по дорозі назад
уже замітали свій слід.
На земних тронах сиділи царі.
Святині посіли фарисеї.
У всіх була рішуча віра:
всі місця зайняті.
Вгорі та глуха стіна,
де лежить уже знайдена істина.
Пильні хранителі дослухались
Нового Слова: чим воно загрожує?..
Лише ОДИН оцінив
прихід на землю Месії:
з високої гори показав Йому
Усі царства світу і славу їх
і ладен був дати їх
лише за те,
щоб поклонитися йому.
Ходили за Ним нещасні і каліки,
благаючи чуда,
але навіть грім чудес і блискавиці мудрости -
затягувало павутиною фарисейства.
Маловірні учні,
яким рости до апостолів,
тверді вороги,
яких не вразити любов'ю,
юрми цікавих,
міняйли в храмі,
просвітлені блудниці,
потаємні Никодими
в примарах страху,
що зродив Юду.
І тільки максималізм віри:
"Хто не збирає зо мною, той розкидає".
І тільки максималізм серця:
"Будьте мудрі, як змії, і невинні, як голубки".
І чиста сила офіри.
* * *
Господи невже наша глибина
не сягне далі слідів
торованих пристрастями раба
невже наша висота
не сягне вище іскри гарячого слова
і на нашій дорозі повторень
ми здатні хапатись лише за Ім’я Твоє
* * *
Господи дай мені...
струснути порох марноти нашого світу
цього ярмарку марнослав’я
де збирають
шикують
оцінюють
закладають
мертві душі
затерті монети вчорашнього дня
в жадібній надії на той талан
що безнадійно закопаний у землю
* * *
Світ держиться на гранях міри,
Тонких струнах, які з основ
Живить дух і проміння віри,
Тої віри, що гори ворушить,
Що тримає на хвилях моря,
Що несе крізь безодню горя.
Тільки віри. На крилах віри
Пізнаєм всетворящу любов.
* * *
«Коли в ту неділю останню
Він входив у Єрусалим,
Назустріч лунала осанна.
І бігли з гілками за ним».
Минуло. Запало учора.
На ранок уже ні сліду.
Настала таємна вечеря
І ніч в Гетсиманськиім саду.
Назавтра, як палень, самотній,
З хрестом, у терновім вінку.
Так було у тиждень скорботний,
Так буде завжди на віку.
Офірні горіння в безсмертя
Засвічують Слово Святе.
Зерно мусить перше умерти,
І тільки тоді проросте.
* * *
Господи дай мені новий початок
і прости мені слабість пророчої гордині
в яку впадає людина
як тільки відкриється їй
крихітка тайни Твого Слова
дай мені новими стражданнями
спокутувати видимі й невидимі гріхи мої
дай мені силу
платити хлібом за камінь
дай мені чистоту серця і помислів
щоб стати вище
дай мені нові сили
орати і сіяти занедбану ниву
* * *
на них-бо й прокляття печать.
Вони несуть ясність борні,
вони нас ненависті вчать.
Простіте своїх ворогів.
Вони, як сліпа імла:
ковтають чужі і свої
зусилля, літа, діла.
Розносять мертвоту і тлін,
рятують себе вогнем,
не відають, що творять,
і снять учорашнім днем.
Простіте. Зумійте простить
важкий і непрощений гріх –
відмову свій хрест нести
вже там, на останній горі.
Любіть чистим серцем і йдіть.
Підкошені, зводьтеся знов
і мовчки в душі хороніть
одурену вашу любов.
МОЛИТВА
Слава Тобі Господи
за все що Ти послав мені в цім житті
за розкішний і вбогий край під сонячним небом
де я родився
за дарований мені духовний скарб
Пісню і Віру батьків
за спадок предків
ясну веселу вперту породу
за шляхетність і щирість почуттів
що дали мені право
нести світло в святиню мистецтва
за горе і послані мені страждання
з якими приходили краплини мудрості
Слава Тобі Господи за все
без чого було б несила
осягнути велич і щедрість Твою
і витати у Твоїм Небі
Просвіти Господи душу мою
і відкрий мені дорогу стати тим
ким повинен на землі Твоїй
Я приношу на вівтар офірний Твій
усе що люблю
і благаю
яви мені стежку до джерела води живої
стежки усі безтямно затоптані юрбою
а земля вічно притягує
затягує
стягує
і десь в глибині її губиться наш корінь
до якого падаємо лицем в останню мить
Хто ми
наше минуле манить луною легенд
над глухими хащами і манівцями кривавої борні
а в сучасному на тих самих дорогах
при світлі нового дня
шукаєш ідеалу
лелієш його в теплі споріднених духом
викрешуєш з душі
різьбиш в поті чола
а сипляться іскри сміху
сміх крізь невидимі сльози
сміх і сльози
Як важко підійматись по слідах Твоїх
до скарбу на небі
як просто опускатись навмання
до облудних приман землі
так оскверненої
що триматись на ній чесною людиною
вже подвиг
як легко дається нам
смирення перед сильними світу
з їх неволею і неправдою
як важко підійматись
до високого смирення перед Лицем Твоїм
і заповідями Твоїми
і таїти в глибинах
вічний бунт свободи
МОЛИТВА
Пошли мені Господи глибину віри
яка перетворює все єство
відмітає дріб’язок життєвих поразок і турбот
в пам'ять вчорашнього дня
дай мені всесильну віру
Я знаю чого варті клопоти світу
але вони мене тривожать
навіть на святих слідах Єрусалиму
Дай піднятися мені
над світом людських пристрастей
що проходять як дим
як слава світу
* * *
«Стережіться людей,
бо вони на суди
видаватимуть вас»
Мт 10,17
Вони будуть прислухатись і придивлятись до вас
з принадливою уважністю мисливця
що вистежує рідкісну звірину
вони будуть вгадувати ваші звички й слабості
щоб потрафити вам
вони будуть розмінювати себе
на найдрібнішу монету
вам до вподоби й до вибору
вони приодягнуться під вашу подобу
щоб вам легше було зайти в їхні тенета
і приховавши той бік де холодна слизь
вони повертатимуться до вас теплом
яке зрештою спалахне
в гарячому Юдиному поцілунку
і радісному танці
О вони жалітимуть і пильнуватимуть вас
і боятимуться вас втратити
вони любитимуть вас своєю корисливою любов’ю
приховавши темну ненависть до ваших святинь
І будуть вони перед вами
вранці вдень і ввечері
І будуть вони вам ближніми
яких належиться любити
І буде в них своє горе
якому належиться співчувати
І будуть у них слабості
але навіть свої слабості
вони виставлятимуть як сіті на вас
Але на всі видні й невидні підступи
будете відповідати
тільки добром
І вздоровлюватимете їх
і виганятимете з них демонів
Ви даром дістали і даром давайте
А ночами у світлих снах
відживлюватимете любов
братів і сестер ваших
І горе вам
коли ви втратите любов до ближнього
відчуватимете в ньому лише нахил
до поцілунку
заразитесь від нього
ненавистю
Але стережіться людей
Будьте мудрі як змії
і невинні як голубки
А коли видаватимуть вас
то не журіться
та не лякайтесь тих
що тіло вбивають
а душі вбити не можуть
ХТО ЖИТТЯ ЗБЕРІГАЄ СВОЄ
ТОЙ ПОГУБИТЬ ЙОГО
ХТО Ж ЗА МЕНЕ ЖИТТЯ СВОЄ ЗГУБИТЬ
ТОЙ ЗНАЙДЕ ЙОГО
Багдарин, 1982 р.
ВІЧНО ГОЛОДНИМ
Вічно голодним і спраглим
усе здається
що жити – це споживати
В студентські роки
один бос
що націлився далеко стрибати
цілий вечір водив мене по Львову
в пошуках гольби пива
Я задумався
невже так важливо
випити гольбу пива
В роки навчання студентів
один бос
що далеко пішов
свої сили поклав на те
щоб триматися за пирога
і відлучити мене від крихт
Я задумався
невже так важливо
їсти пирога
і невже то щастя
відлучати від крихт
Коли мені запланували режим
один бос
який шалено стрибав через голови
обіцяв мені «четвертий університет»
що має «навчити розуму»
він весь посірів від зусиль
перекроювати долі людей
Я задумався
невже так важливо
тримати в руках ножиці
які кроять папір
бо долі живих пливуть
руслами призначеними
Я довго спостерігав
у сіті закинуті людьми
потрапляє сама мізерія
плановане щастя
обертається лихом
плановане горе
просвітлюється усміхом
плановане майбутнє
кривиться минулим
а в яму на когось копану
попадає сам копач
Розлучені долею живуть разом
а зведені життям докупи ідуть порізно
і найближчі між собою
ті розкидані по різні кінці землі
і найдальші між собою
набридлі собі на спільних учтах
Незримі течії долі
змивають підставлені умови
вічно голодні і спраглі
обділені змалку
впиваються
сваволею
владою
вони хапають руками повітря
вони крають ножем воду
вони розпалюють спрагу
до утробного відчаю
А гасить спрагу
тільки жива вода
радість і горе дає лиш Той
Хто дав живої води самарянці
і коли Він насилає кару
ото вже кара
* * *
Хвилі радості, дні розплати,
А човен вже на риф жене.
Можна вже перейти усі втрати,
Відстраждати й спалити мости,
Можна навіть уже попрощатись,
Але я то по-людськи ждати:
Хай ця чаша мине…
Скільки пам'яті: око за око!
Всі віки — тільки тьма в очах...
Як то треба злетіти високо,
Щоб узріти спасенний шлях
Всепрощення і чистої любові,
Нове слово надії всім,
Марноту безкінечних помст.
Але як по-земному глибоко –
Я приніс вам не мир — меча!
Все під сонцем, що жити хоче,
Поривається в цвіт і плід.
Його вітер життя толоче,
його хвиля війни змиває,
Воно просто на брук лягає
І стікає потоком в рів.
Але де ті, що вільно хочуть
Вмерти й стати сіллю землі?
Розкрутилось, зійшло з орбіти
І пішло у словесний ріст.
Скороспілі, шкідливі діти
Загубили щось дуже просте,
Розтоптали щось дуже давнє,
І забули щось дуже вічне,
Найчистіше - молитву й піст.
* * *
Жодному дослідникові
не вдалось добратись до тої вершини
і позбирати в кошик ті віщі іскри-спалахи
сліди вкриваються курявою вчорашнього дня
замітаються торішнім снігом
а потім заростають травою забуття
І тільки рівновеликим
заслуханим в музику сфер
щастить вгадати цю тривожну мелодію
і опалений блискавкою слід
по якому проростають Вічні Зерна
Він був там
роздвоєний дух веселого меланхоліка
коли з неймовірним зусиллям юності
продирався до найвищих пагорбів історії
і таємниче милувався шпилями скристалізованого духу
Він з тугою озирався назад на авгієаві конюшні
до яких ніхто не хотів прикласти рук
безсонними ночами вигадував
способи їх очищення
і з надією вдивлявся в наскрізь знайомі
дрімотні обличчя під затверділою корою байдужності
і вічно кутав гостру усмішку
шляхетним серпанком смутку
і таїв свої скорботи
Здається він боявся шляху за пагорбами
інстинктивно сахавася лиховісних обвалів
тієї епохи себелюбства
де сили зла узаконились в буднях
жахався вгадуваного галасу нікому не відомих
ні перед ким не відповідальних
позбавлених щирих переконань
повелителів упокореного духа
Але мужній серцем
не зрадив свого страху
Здається щедрою легкою рукою він
з поспіхом розкидав зерна
завчасно орав ще мерзлі пологі схили
з твердою певністю
що не можна відкладати на завтра
і не можна перекладати на плечі інших
і його мучив привид
лише борода і рукавиці і сидить чорт знає на чім
свище батогом жорстокосердя
і летить впоперек усіх доріг
по занедбаних нивах
Мученик високої думки
мученик історії
мученик перехресть
він залишив ті розкидані зерна
для рівновеликих що прийдуть
а спалахом і згасанням своїм
оживив вічний міт про розплату перед юністю.
Версія для друку
