Протоієрей Володимир Воробйов
4.JPG)
Отже, маючи на увазі типологію грішників, можна сказати: зовсім окрему частину в пастирській роботі становлять діти. Багато з вас мають своїх дітей, деякі з вас є педагогами, ви самі розумієте, що до дітей потрібно мати особливий підхід, особливий досвід роботи з дітьми. Діти на сповіді — явище радісне і водночас дуже складне. Радісне, тому що в них, слава Богу, немає тяжких гріхів, зазвичай у маленьких дітей немає ще таких сильних пристрастей, хоча дуже часто бувають уже доволі розвинені пристрасті. Навіть якщо в них уже очевидно діють якісь пристрасті, все-таки провини часом більше викликають усмішку: дитятко підходить і кається, говорить, що тяжко згрішило, маму не послухалося, щось таке зробило "не те". Іноді після жахливих сповідей, які доводиться чути, приходить почуття полегшення й радості, що є ще такі чисті дитячі душі, в яких, загалом, все добре. Але ж не можна дитині це сказати. Не можна сказати:
— Ти, милий, іди, усе в тебе добре, сповідатися тобі нема в чому.
Потрібно знайти з дитиною спільну мову, це не так вже й просто. Дуже часто люди починають прикидатися, розмовляти з дитиною якоюсь фальшивою "дитячою" мовою, починають якось підроблюватися під дитячу психологію і намагаються таким чином створити ілюзію взаєморозуміння. Діти ж, маючи чисту душу, дуже чуйні до будь-якої фальші. І священика, який фальшивить, вони не приймуть. Такий священик цій дитині не допоможе. Він не вселить їй довіри. Або створить у її душі образ чогось зовсім неправильного, неправдивого, образ дуже небезпечний і шкідливий у подальшому.
Священик має бути завжди простим, завжди має бути самим собою з усіма людьми. Але з дітьми особливо. Він не повинен підроблятися під якогось товариша, загравати з маленькими, як це буває під час дитячих ігор. Він має бути зовсім серйозним, він має бути батьком або дідусем, він має говорити з дитиною, як дорослий із маленьким. Але говорити зрозумілі для дитини речі. Дитині не потрібно ніяке мудрування, їй не потрібні якісь дуже складні пояснення, але їй потрібно просто і серйозно пояснити, що погано в її житті, потрібно, щоб вона відчула, зрозуміла, що так чинити недобре. Але ще набагато важливіше, щоб вона відчула у священику, духівникові любов, відчула те тепло, те світло, яке дає Божа благодать.
Розумом вона цього не зрозуміє, але якщо відразу відчує, то для неї священик стане улюбленою істотою, і вона завжди захоче прийти і сказати все, що погане вчинила, і все серцем своїм відчує, хоч нічого, можливо, і не усвідомлює. Тоді дитина буде каятися зі слізьми, і буде виправлятися, і трудитиметься, і прагнутиме до того, хто до її душі торкнувся теплою і люблячою рукою. З дитиною в цьому розумінні набагато простіше, ніж із дорослим. Тут не потрібно багато пояснювати, якщо є справжня любов. Якщо ж немає любові, якщо ж немає у священика можливості ввійти в життя дитини, то нічого не вийде. Тоді сповідь буде даремним і, можливо, шкідливим марнуванням часу. Все може перетворитися у формальність, і дитина не зрозуміє, але відчує, що в церкві від неї потрібен якийсь формалізм. Вона буде ставитися до цього, як у школі діти ставляться до надокучливої "вчителиці": ну, потрібно арифметику зробити, урок якийсь відповісти... Насправді ця дитина переконана, що ніяка арифметика їй не потрібна, тому що це переконання вселив у неї вчитель, тому що вона вчителеві не потрібна. А оскільки вона (дитина) вчителеві не потрібна, то значить їй не потрібно і все те, що цей учитель із собою приносить. Хоч це буде арифметика, хоч це буде читання або малювання, однаково, все не потрібно.
Така схема діє і тут. Якщо дитина не відчує, що вона священикові потрібна, що вона для священика дорога, що священик її любить, тоді все, що священик говоритиме або робитиме, навіть церква, храм будуть не потрібні їй.
Зараз особливі труднощі з дітьми, тому що є діти, які приходять до церкви з невіруючих родин. Їх від народження виховували без віри в Бога. Потрібно їх усьому навчити, і дуже часто виявляється, що дитина у своїй сім’ї зовсім самотня. Вона у сім’ї не може нічого ні в кого довідатися, ні в кого нічого запитати, а потім, підростаючи, вона починає вчити своїх батьків вірі. Це буває зараз дуже і дуже часто. І, звичайно, таку дитину священик повинен особливо зміцнити, тому що вона сама перед дорослими. Ось і тато, мама, і бабусі з дідусями її відпускають до церкви. Але, коли вона приходить із церкви й каже, що потрібно постити, а вони не розуміють, навіщо, коли вона каже, що потрібно молитися, або починає молитися, ці бабусі чи батьки дивляться на неї, як на божевільну, і починають: "Більше не будеш ходити туди, що ти робиш?" Як дитина встоїть перед дорослими, перед авторитетом батьків? Як вона встоїть, як вона відстоїть свою віру, те, що вона принесла із церкви? Тільки в тому разі, якщо священик підтримає її, якщо увійде в її життя і дасть їй свою силу, дасть їй необхідний авторитет, якщо він вселить їй довіру, віру, якщо дитина зможе сказати: "Ні, ви не знаєте, а ось отець краще за вас знає". Ось якщо вона це зможе відчути й сказати, то вона витримає. Священик мусить їй у цьому допомогти своєю поведінкою, своєю любов'ю.
Але набагато складніші проблеми постають в іншому разі: коли діти зростають у родині віруючій. Ось це проблема, з якою я не вмію впоратися. Це, можливо, найбільш складне й актуальне для нас.
Дітям, вихованим у віруючих родинах, згодом набридає те, що їм пропонують батьки. Батьки і священик мають бути до цього готові. Звикнувши до всього церковного, як до звичайного, повсякденного, як до того, що нав'язують старші нарівні багато з чим іншим, що робити неприємно, нецікаво, але потрібно, вони починають не цілком усвідомлено відкидати все це. У таких дітей починає проявлятися якась відцентрова енергія. Вони хочуть чогось нового для себе, вони хочуть осягнути якісь незвідані ними способи життя, а все, що каже мама, чи бабуся, чи батько, — все це вже здається прісним. Такі діти дуже легко знаходять вади у церковних людей, які починають здаватися їм святенниками, нудними моралістами. Вони дуже часто в церковному житті вже не бачать нічого досить світлого. Такий вектор, така спрямованість із церкви робить їх по суті не здатними сприймати Божу благодать. Беручи участь у таїнствах, навіть у причасті Святих Христових Таїн, по суті, вони нічого не переживають, вони виявляються, хоч як це дивно, у дитячому віці малоспроможними переживати причастя Святих Христових Таїн як єднання з Богом, як зустріч із Богом. Для них це один зі звичних, недільних, святкових станів. Для них церква часто стає клубом, де можна зустрітися й поговорити одне з одним. Вони можуть тут про щось цікаве змовитися, дочекатися з нетерпінням, коли ж закінчиться служба і вони разом побіжать кудись таємно від батьків у навколишній світ, у всякому разі не церковний.
Часом буває гірше: їм подобається пустувати в церкві, навіть і таке буває, або підсміюватися з різних людей, які тут у церкві стоять, іноді навіть над священиками. Якщо вони щось уміють, якщо займаються в церковному хорі, то вони з величезним задоволенням обговорюватимуть, як співають сьогодні і — без кінця-краю всілякі глузування з хорів, із різних півчих, хто як співає, хто що чує, хто що може, хто що розуміє. Вони завжди почуваються маленькими професіоналами, які здатні оцінити все це. І в такому глузуванні у них може пройти вся літургія і вся всеношна. Вони зовсім можуть перестати відчувати святість Євхаристійного канону. Але це не перешкодить, коли винесуть Чашу, стати першими, або, може, не першими, а навпаки, пропустити маленьких уперед і дуже пристойно підійти до Чаші, причаститися, потім так само пристойно відійти, і за три хвилини вони вже вільні, все вже забули і знову віддаються тому, що цікаво по-справжньому. А момент причастя Святих Христових Таїн... це все для них звично, все відомо, все це мало цікаво.
Легко навчити дітей виглядати завжди православними: ходити на служби, спочатку до Чаші пропустити молодших, поступитися місцем. Вони все це можуть робити, і це, звичайно, добре. Приємно бачити таких вихованих дітей. Але це зовсім не означає, що вони при цьому живуть духовним життям, що вони по-справжньому моляться Богові, що вони шукають спілкування з Богом. Це зовсім не означає прагнення до реального єднання з Божою благодаттю.
Відповідно до такого їхнього способу життя виникають труднощі на сповіді. Дитина, яка з малолітнього віку (із семи років звичайно), приходить на сповідь, причащається дуже часто за традицією. Скажімо, в нашому храмі діти причащаються на кожній літургії, на яку їх приводять або на яку вони приходять самі. Фактично виходить раз на тиждень, іноді частіше. Сповідь для них буває спочатку дуже цікавою і жаданою, тому що їм здається, що коли вони будуть сповідатися, то це означає їхню якусь дорослість, що вони вже стали великими. І п'ятирічна дитина дуже хоче скоріше почати сповідатися. І перші її сповіді будуть дуже серйозними. Вона прийде і скаже, що не слухається маму, що побила сестричку, або що погано зробила уроки, або погано помолилася Богові, і скаже це все досить зворушливо, серйозно. Але дуже скоро, буквально за місяць або два, виявиться, що вона до цього зовсім звикла, і далі минають цілі роки, коли вона підходить і каже: "Я не слухаюся, я грублю, я лінуюся". Такий короткий набір звичайних дитячих гріхів, досить узагальнених. Вона випалює їх миттю священикові. Священик, надмірно змучений сповіддю, природно, прощає і відпускає їй гріхи за півхвилини, і все це перетворюється в жахливу формальність, яка, звичайно, дитині більше шкодить, ніж допомагає.
Минає кілька років, і виявляється, що для такої церковної дитини вже взагалі незрозуміло, що вона повинна над собою якось працювати. Вона навіть не здатна відчути справжнього покаяння на сповіді. Для неї зовсім нескладно сказати, що вона погано вчинила. Вона це говорить зовсім легко. Так само, як коли дитину привести до поліклініки вперше і змусити її роздягатися перед лікарем, то вона буде соромитися, їй буде неприємно. Але якщо вона лежить у лікарні й щодня мусить піднімати сорочку, щоб її слухав лікар, то за тиждень вона робитиме це зовсім автоматично. У неї це не викликатиме жодних емоцій. Так і тут. Сповідь уже не викликає ніяких переживань у дитини. Священик, бачачи це, опиняється в дуже скрутному становищі. Він не знає, як із цим боротися, що зробити для того, щоб дитина отямилася.
Бувають деякі дуже яскраві приклади, коли дитина вже не просто не слухається, лінується і кривдить молодших, — вона відверто бешкетує. Скажімо, у школі заважає займатися всьому класу, у сім’ї стає живим недобрим прикладом для всіх молодших дітей і сім’ю просто тероризує. Потім починає поводитися негарно в суспільстві: лаятися, курити. Тобто в неї з'являються гріхи, для церковних сімей зовсім незвичні. Проте, як її привести до тями, священик не знає. Він намагається з нею говорити, намагається їй пояснювати:
— Ти ж знаєш, що це недобре, це ж гріх.
Так, вона давно все це добре знає, чудово знає, що це гріх. Вона навіть на п'ять хвилин може напружитися і сказати:
— Так, так я постараюся, я більше не буду...
І не можна сказати, що вона бреше. Ні, вона не бреше. Вона справді вимовить це звично, так само, як перед обідом вона може "Отче наш" прочитати більш-менш серйозно за одну хвилину, але не більше. Після того, як минуло це звичне "Отче наш", вона знову живе поза молитвою. Так і тут. Вона може сказати щось таке, щоб потім її допустили до причастя, а за день, за два вона повертається на свої рейки і продовжує жити так само, як і жила. Ні сповідь, ні причастя не дають плодів у її житті.
Крім того, священик зауважує, що чим більше він, хвилюючись, починає розмовляти з цією дитиною більш уважно, більш серйозно, тим швидше вичерпуються його заходи. І він викладе майже все, що може, а мети не досягне. Дитина все це "з'їсть" дуже швидко і далі живе так само, як і жила. Ми їй даємо сильніші ліки, вона їх всі поглинає, але вони не діють на неї. Вона не чутлива до цих ліків, вона не сприймає нічого. Це такий ступінь скам'яніння совісті, який просто вражає. Виявляється, з віруючою дитиною священик уже не може знайти ніякої адекватної мови. Він починає шукати інший шлях, він гнівається на дитину. Але щойно він починає гніватися, втрачає контакт із нею зовсім. І така дитина часто каже: "Я більше до нього не піду, до цього отця Івана. Ну що він увесь час гнівається, і тут на мене гніваються, і там на мене гніваються"...
Бачте, ця проблема є однією із найбільш складних для духівника. Тут потрібно добряче подумати, чого ж тут слід досягти, до чого прагнути. Мені здається, що потрібно прагнути до того, щоб якомога довше відтягнути початок сповіді. Деякі наївні мами (таких дуже багато), якщо дитина погано поводиться в шість років, кажуть:
— Отче, посповідайте його, щоб він уже почав каятися, може, буде краще.
Насправді, чим раніше ми почнемо сповідати дитину, тим гірше для неї. Потрібно пам'ятати, що недаремне Церква не ставить дітям за провину їхні гріхи до семи років (а раніше це було набагато довше). Діти не можуть бути цілком відповідальні за все так само, як дорослі. Тим більше що їхні гріхи зазвичай не смертні. Просто вони погано поводяться. І краще їх допускати до причастя без сповіді, ніж профанувати таїнство покаяння, яке вони не здатні сприйняти через маленький вік по-справжньому.
Можна посповідати такого грішника один раз на сім років, а потім у вісім років, і ще раз — у дев'ять. І якомога довше відтягнути початок регулярної частої сповіді, щоб сповідь у жодному разі не ставала звичною для дитини. Це не тільки моя думка, це думка багатьох досвідчених духівників.
Є й інше дуже важливе обмеження. Можливо, таких дітей, які явно схильні звикати до святині, потрібно обмежити і в таїнстві причастя. У такому разі краще, щоб діти причащалися не щотижня, тоді причастя для дитини стане подією. Я скажу вам про свій особистий досвід. Коли я був маленьким (був ще сталінський час), питання стояло так: якщо я ходитиму до церкви постійно, то мене обов'язково побачать школярі, які живуть поруч, мої однокласники, про це повідомлять до школи, і тоді, швидше за все, посадять моїх батьків, а мене виженуть зі школи. Я виріс у віруючій родині, і мої батьки були віруючими від народження, серед наших родичів майже всі сиділи у в'язницях, дід мій тричі сидів у в'язниці, у в'язниці й помер: тож була реальна небезпека, ходити до церкви часто було неможливо. І я пам'ятаю кожен мій прихід до церкви. Це було для мене великою подією. І, звичайно, мови не могло бути про те, щоб там пустувати... Якщо хочете, я лічені рази в дитинстві ходив до церкви. Це було дуже важко, тому це було завжди величезне свято. Я прекрасно пам'ятаю, якою великою подією була для мене перша сповідь. Потім друга (напевно, через рік), загалом, за все своє дитинство я сповідався кілька разів, як і причащався кілька разів за все своє дитинство. Багато років я просто не причащався або причащався вкрай рідко, щораз це потрібно було вистраждати. Причастя Святих Христових Таїн і в дорослому віці я переживаю як велику для себе подію. І ніколи інакше не було. І, звичайно, я дякую Богові, що Господь не дав мені звикнути до святині, звикнути до церкви, до церковного життя.
Хоч як це дивно, умови гонінь, які завадили дуже багатьом бути віруючими, були більш сприятливі для тих, хто все-таки був у церкві. Зараз не так. Скажу, що мене мама привчила молитися від самого народження, тільки-но я себе пам'ятаю, я пам'ятаю, що молився Богові щодня вранці та ввечері. Я пам'ятаю, що вона вчила мене читати "Отче наш" і "Богородице Діво", і я читав ці молитви майже до дорослого віку. А потім ще "Вірую" додалося і кілька слів своїх, коли я згадував близьких, рідних. Але ось такого: ранкових молитов і вечірніх — я не читав у дитинстві до досить пізнього часу. Тобто я став їх читати, коли захотів це сам робити, коли мені здалося, що моєї молитви недостатньо, схотілося подивитися книги церковні, і я побачив там ранкові й вечірні молитви і сам їх для себе відкрив, знайшов і став читати із власної волі.
Я знаю, що зараз у багатьох сім’ях все не так. Зараз, навпаки, батьки якомога раніше намагаються своїх дітей змусити якнайбільше молитися. І відраза до молитви виникає на диво швидко. Я знаю, як один чудовий старець прямо писав про це вже великій дитині: "Не потрібно стільки молитов тобі читати, читай тільки "Отче наш" і "Богородице Діво, радуйся", а більше нічого не читай, більше нічого не потрібно".
Потрібно, щоб дитина святе, велике одержувала в такому обсязі, у якому вона здатна переварити. У чому тут причина? Мою матір виховували у віруючій сім’ї. І вона вчила мене так, як учили її. Вона пам'ятала своє дитинство й учила своїх дітей із пам'яті. Як це звичайно буває в житті. А потім відбувся розрив неперервності духовного досвіду, і кілька поколінь випало із церковного життя. Потім вони знаходять церковне життя вже в дорослому віці. Коли приходять дорослі дівчата або жінки, то їм уже дають, природно, правила великі, вони каються по-справжньому. І коли вони виходять заміж, і з'являються у них діти, — вони своїм дітям дають все те, що колись дали їм, коли вони прийшли до церкви. Очевидно, так відбувається. Вони не знають, як виховувати дітей, тому що їх у дитячому віці ніхто не виховував у житті церковному. Вони намагаються дітей виховати так, як виховують дорослих. І це фатальна помилка, яка призводить до найсумніших результатів.
Я чудово пам'ятаю одну знайому моєї матері із близької церковної сім’ї, у якої було багато дітей. І пам'ятаю, що вона своїх дітей із самого дитинства водила до церкви. Але як? Вона приводила дітей звичайно на момент причастя, або зовсім незадовго до причастя. Вони входили до церкви, де вони повинні були поводитися абсолютно благоговійно, там потрібно було навшпиньках пройти, склавши ручки, причаститися і відразу із церкви йти. Вона не давала їм у церкві жодного повороту голови зробити, жодного слова сказати. Це святиня, це святая святих. Ось це вона прищеплювала своїм дітям, і вони всі виросли глибоко віруючими людьми.
У нас тепер не так роблять. У нас мами хочуть молитися Богові, хочуть простояти всю всеношну, а дітей нікуди подіти. Тому вони приходять до церкви з дітьми, тут відпускають їх, а самі моляться Богові. І думають, що дітьми повинен займатися хтось інший. І діти бігають по храму, навколо церкви, бешкетують, б'ються в самому храмі. Мами моляться Богові. У результаті виходить атеїстичне виховання. Такі діти легко виростуть революціонерами, атеїстами, людьми аморальними, тому що в них убите почуття святині, благоговіння в них немає. Вони не знають, що це таке. Причому в них вибили найвище — святиню у найвищому її вираженні. Навіть церква, навіть літургія, навіть причастя Св. Христових Таїн — уже ніщо для них не свято. Яким ще авторитетом можна буде їх потім повернути до церкви — невідомо.
Ось тому, мені здається, що дуже важливо дітей обмежувати в їхньому відвідуванні Церкви, у кількості відвідувань і в часі відвідувань. І, може, у причасті, у сповіді. Але це дуже важко, тому що тільки-но ми почнемо дітей причащати без сповіді, здійметься обурення, скажуть: "Як це, хіба можна без сповіді причащатися після семи років?"
І так дисциплінарна норма, яка впроваджена була для дорослих і яка теж має в собі певну неправильність, для дітей виявляється згубною. Потрібно так повернути життя дітей, щоб вони своє церковне життя заслужили. Коли вже не вистраждати, то заслужити. Потрібно якось потрудитися для того, щоб можна було піти до церкви.
Дуже часто буває так, що дитина до церкви йти не хоче, але мама хапає її за руку і тягне за собою:
— Ні, підеш до церкви!
Вона каже:
— Я не хочу причащатися.
— Ні, ти будеш причащатися!
І викликає цим уже цілковиту відразу до всього в дитини. Дитина починає блюзнити прямо перед Чашею, і бити матір руками й ногами, і рватися від Чаші. А має бути якраз навпаки. Дитина каже:
— Я хочу причащатися!
А мати говорить:
— Ні, ти не будеш причащатися, ти не готовий, ти погано поводився цього тижня.
Дитина мовить:
— Я хочу посповідатися.
А мати:
— Ні, я тобі не дозволяю, ти не можеш іти до церкви, ти повинен це заслужити.
Буває, дітей беруть зі школи, щоб вони пішли на свято церковне. І нібито це й добре, і хочеться, щоб вони прилучилися до свята й благодаті Божої. У мене в самого діти, я сам так роблю, тому дуже добре це розумію. Але тут є знов-таки дуже велика проблема. Це тільки тоді добре, коли дитина це заслужить. А якщо вона завжди може пропустити школу і йти на свято, то для неї це свято вже стає святом тому, що вона школу прогулює, а не тому, що це, скажімо, Благовіщення, або Різдво, або Водохреще, тому що їй сьогодні не потрібно йти до школи й готувати уроки. Тобто це все девальвується і профанується безмежно. І це неприпустимо. Може, краще, корисніше для душі людини, для душі дитини, сказати:
— Ні, ти не будеш на святі, ти підеш до школи і будеш навчатися.
Нехай вона краще у своїй школі плаче, що не потрапила на Благовіщення до храму. Це буде корисніше для неї, аніж прийти до храму і в храмі зовсім нічого не цінувати, нічого не відчувати. Все в житті дитини має бути переосмислене з цього погляду.
І сповідь має бути не стільки вмовляннями, священик не стільки має соромити, скільки поставити все на свої місця. Йому потрібно брати на себе сміливість, всупереч батькам, сказати:
— Ні, нехай ваша дитина до церкви поки не ходить.
Спокійно, не гніватися, не вмовляти, але сказати:
— Такі діти нам у церкві заважають. Нехай Ваша дитина приходить до церкви, причащається раз на кілька місяців...
Коли парубок хоче ухилитися від армії, то й батьки всіляко намагаються його вберегти, урятувати. А духівник каже:
— Ні, нехай іде служити. Це для нього буде корисніше.
Так і тут. Дитині потрібно поставити суворі умови, щоб вона зрозуміла, що церква для неї — важкодосяжна мета.
На сповіді духівникові потрібно спілкуватися з дитиною з великою любов'ю. Не бути нудним, суворим вихователем, постаратися донести до дитини, що він її розуміє, розуміє всі її труднощі, він має їй сказати:
— Це все, звичайно, так. Справді тобі важко, справді ти не справляєшся. Але це що значить? Це значить, що тобі не потрібно причащатися щотижня. А раз так, то приходь через місяць або через два. Можливо, ти прийдеш по-іншому.
Потрібно з дитиною поговорити зовсім серйозно і змусити батьків все це поставити на свої місця.
Церква може бути лише великим, радісним, святковим і важким переживанням. Церковне життя і сповідь повинні стати для дитини жаданими, щоб дитина спілкування зі своїм духівником сприймала як щось дуже-дуже для неї важливе, радісне і важкодосяжне, дуже довгоочікуване. Це буде так, якщо священик зуміє в потрібний момент знайти з дитиною особистий контакт.
Дуже часто доводиться перечікувати перехідний вік, доводиться дотягати до 14, до 15, до 16 років. Не завжди, але буває так. Особливо із хлопчиками, вони бувають неможливими шалапутами, і з ними серйозно говорити просто неможливо. Потрібно розумно обмежувати їхнє перебування в церкві та участь у таїнствах. А потім настане час, коли можна буде сказати:
— Ну, ось тепер ти великий, ти виріс, давай поговоримо серйозно...
І складається якесь спільне життя з духівником, особисті відносини на серйозному рівні, які для підлітка стають дуже цінними.
Все сказане вище про дітей можна резюмувати дуже коротко. У жодному разі не можна допустити, щоб сповідь ставала для дітей просто частиною церковного побуту. Якщо так трапиться, то це профанація, це дуже важко поправне лихо. Оскільки ми не завжди маємо можливість робити те, що нам здається потрібним, ми маємо бути в загальному руслі, а в нас у церкві фактично допускається загальна сповідь, можна пояснити дитині, що якщо вона знає, що в неї немає тяжких гріхів, то цього разу вона має вдовольнитися молитвою розгрішення. Тепер перейдемо до аналогічної проблеми з дорослими. Для священика буває величезною радістю, коли приходить якийсь грішник або грішниця після якихось нещасть або життєвих катастроф, які змусили їх переглянути своє життя і знайти віру. Він або вона приходить звичайно з дуже тяжкими гріхами і плаче біля аналоя про свої гріхи. І священик відчуває, що ця людина прийшла покаятися по-справжньому, і ось зараз починається її нове життя. Таке покаяння буває для священика справді святом. Він відчуває, як благодать Божа проходить через нього й оновлює цю людину, народжує її для нового життя. Саме в таких випадках священик розуміє, що таке таїнство покаяння. Це справді друге хрещення, це справді таїнство оновлення і єднання з Богом.
Такі випадки бувають, і не так вже й рідко. Особливо, коли приходять люди дорослого віку.
Але потім людина стає звичайним християнином. Вона стала часто ходити до церкви, часто сповідається і причащається, і згодом до цього звикає.
А може, це та сама дитина, яка зросла у віруючій родині, а тепер стала дорослою. Може, це якась гарна невинна дівчина. Гарна, світла, поглянеш на неї — диво. Але при цьому вона зовсім не живе духовним життям. Не вміє каятися, не вміє сповідатися, не вміє причащатися, не вміє молитися. Вона вичитує якесь своє правило, часто причащається, але при цьому не вміє робити це як належить. Духовної роботи в неї немає.
Такі люди, зрозуміло, не поводяться як діти. Вони не бігають по храму, не розмовляють і не б'ються.
У них є звичка відстоювати всі служби. Якщо з дитинства, то це вже досить легко, це стає потребою. І можна простояти так все життя в церкві й бути гарною людиною загалом. Нічого поганого не зробити, не вбити, не наблудити і не вкрасти. Але духовного життя при цьому може й не бути.
Можна все життя ходити до церкви, причащатися, сповідатися і так нічого й не зрозуміти по-справжньому, не почати жити духовним життям, працювати над собою. Це буває дуже-дуже часто. І, слава Богу, цьому перешкоджають скорботи, яких досить багато в нашому житті. Якісь тяжкі переживання, навіть тяжкі гріхи, падіння виявляються промислительно допущеними в житті людини. Недаремне є таке прислів'я: "Не згрішиш — не покаєшся".
Виявляється, людина, яка зросла у церкві, нерідко для себе з’ясовує, що таке справжнє покаяння, тільки тоді, коли якось тяжко згрішить. Доти вона тисячу разів ходила на сповідь, але ніколи не розуміла, ніколи не відчувала, що це таке. Це, звичайно, не значить, що потрібно бажати, щоб усі впадали в тяжкі, смертні гріхи. Це означає необхідність того, щоб наше церковне життя було дуже рельєфним. Воно має бути обов'язково чимось важким, щоб людина почала внутрішньо працювати. І завдання духівника встежити за тим, щоб людина працювала, трудилася, щоб вона не просто здійснювала якусь свою звичну побутову схему, відбуваючи якісь свята, якісь служби. Потрібно, щоб у неї була мета, щоб вона цієї мети досягала. Кожна людина повинна мати свою програму духовного життя.